Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Та занесло мене в ці околиці, щоб попрощатися зі жменькою мого минулого. Це переважно. Навряд чи ще коли доля занесе мене в ці краї, то й надумався: краще привітаюся до тебе зараз, бо що як більш ніколи не трапиться така нагода?

Очі їй стали повні сліз, і вона взяла його руку. Моторошний був цей контакт. Пальці її на дотик були такі тонкі, та ще й мов з воску. Відштовхнути? Була б то грубість. Тож він постарався пригадати, як зазвичай поводяться люди, коли їх, бува, спіткають десь такі ін­тимні миттєвості. Приподібнюючись до Наомі, й собі стис Кларіссину руку.

— Дякую тобі. Що згадав мене, — мовила вона. — Розкажи мені про інших. Що там поробляє Голден?

— Ат, лайно розгрібає, — сказав Еймос. — Чи багато розповідали тобі про події на Ілусі?

— Мої наглядачі не дозволяють мені дивитися хоч би й що, коли там є й про нього. Чи про тебе. І взагалі: нічого про Мао-Квіковскі, чи про протомолекулу, чи про кільця. Мовляв, це може спричинити у мене зрив.

— Гаразд, — погодився Еймос. — Отож виходить якось з капітаном на зв’язок...

І десь хвилин сорок п’ять чи й цілу годину він розповідав про події, що відбулися по тому, як «Росинант» привіз Кларіссу Мао й передав її органам влади. Незвичка була йому розповідати щось крім анекдотів, тож що більше він заглиблювався у витки подій, то дужче упевнювався, що оповідач з нього так собі. Але вона вбирала його слова, мов губка воду. А медсистема своїм щохвилинним піпіпканням відгукувалася на все, що коїлося з її кровоплином.

Кларіссині очі почали заплющуватись, от ніби вона засинала, але її пальці не випускали його руки. І дихання її стало глибше. А він був не певен, чи то медикаменти так на неї впливали, а чи щось інше. То він і замовк, а вона того ніби й не завважила. Негарно було б нищечком податися геть, навіть не попрощавшись, але ж не хотілося й будити її для того тільки, щоб сказати «до побачення». То він і посидів так якусь хвилю, дивлячись на неї, адже тут більш ні на що було й дивитися.

І сталося диво дивне: вона помолодшала з виду! Де й ділися зморщечки в кутиках її уст, очей.

Обвислі щоки підтяглися, покругліли. От ніби вона взяла й скасувала весь той час, що прониділа-проскніла отут, на найглибшому дні цієї тюрми. Чи захотіла сказати цим, що ніколи й нізащо ані постаріє, ані помре, а тільки вічно сидітиме тут, бажаючи постаріти й померти. А чи то вискочив якийсь побічний ефект від тих мед­засобів, якими її постійно тут напомповували? Бо ж таке бувало від якихось шкідливих довкіллєвих впливів; Еймос чув про таке, хоч і не знав подробиць. Скільки люду вона повбивала, та й він теж, так чи інак... Та от він звідси вийде, а вона ні. Хоч це якраз вона розкаюється, що стільки лиха того накоїла. Мо’, в тому й криється вона, різниця? Каяття і покара — дві сторони кармічної монети. І всесвіт чи не є насправді якась довбана-передовбана гонитва навмання? Он Конечек яке ігого! Гарцює-лупцює собі, й не видно по ньому, щоб хоч які гризоти його гризли. Але ж скніє тут так само, як і вона.

Еймос був якраз надумався таки вивільнити свою руку, коли це зненацька як розклаксонились клаксони. Сирена! Кларіссині очі вмить розлупились, і вона рвучко сіла, мов пружина випросталась. Свідома, насторожена. І не схитнулась, анітрохи. Тож, либонь, вона й не спала зовсім.

— Що воно таке? — спитала вона.

— Я й сам хотів тебе спитати те саме.

Вона труснула головою.

— Такого я ще не чула досі.

Видалося йому, що це якраз підхожий момент забрати руку. Він попрямував до дверей, але охоронниця, що була супроводжувала його сюди, вже й стала на порозі. В її руці була зброя, але не націлена ні на що.

— Даруйте, сер, — сказала вона, писклявішим голосом, ніж говорила досі. Налякана? Чи схвильована? — В цьому закладі щойно запроваджено локдаун. На жаль, мушу просити вас лишатися поки що тут.

— І йдеться про як довго?

— Нічого не можу сказати. Поки не знімуть локдаун.

— Щось трапилося? — запитала Кларісса. — Він у небезпеці?

І це ж вона слушне придумала. Адже ніколи жоден тюремник і на сміх не потерпав за безпеку в’язня. То вона спитала про безпеку гостя.

Але навіть у такому випадку тюремниця, якби не хотіла, то жодного прескупого слова й не сказала б.

Та цій кортіло пояснити.

— Скеля впала, десь три години тому... з неба впала біля Марокко, — сказала вона, підкрутивши насамкінець своє речення так, що прозвучало воно як запитання.

— Щось і я про це бачив, — мовив Еймос.

— І як же воно проскочило? — спитала Кларісса.

— Дуже-дуже швидко, — пояснила охоронниця. — Із приско­ренням.

— Господи! — вигукнула Кларісса, от мов хто вдарив її в груди.

— Навмисне хтось жбурнув скелю? — спитав Еймос.

— Скелі. Не одну! — уточнила охоронниця. — Ще одна впала хвилин п’ятнадцять тому посеред Атлантики. Звучать попередження про цунамі й повені скрізь від Гренландії до граної Бразилії.

— І в Балтиморі? — спитав Еймос.

— Та скрізь! Повсюди! — Її очі наповнилися сльозами, погляд став шалений. Панікує? А мо’, горе переживає. Помахала пістолетом, наче якою паличкою. — Тож ми в режимі локдауну, поки з’ясуємо більше.

— Що саме з’ясуєте? — не одразу второпав Еймос.

Натомість відповіла Кларісса.

— Чи це останній удар. А чи сипатимуться ще й ще.

У тій мовчанці, що запала по цих її словах, вони не були тюремниця, ув’язнена й гість. Вони були просто троє людей у камері. Та це відчуття зникло так само миттєво, як і настало.

— Я повернуся, як тільки матиму якусь інформацію, сер.

Еймосів мозок швидко перебрав усі варіанти, що лежали на поверхні. Вибір був не багатий.

— Агей, стривайте! Я знаю, що той екран у вас не для перегляду розваг чи ще чого там, але чи він ловить які новини?