Читати книгу - "Засліплення"

— Цсс! Цсс!

Серце в Кіна розм’якло. Чи не звільнити цього чоловіка від подарунка? Зрештою, не можна ж людину силувати. Але ні, потім він буде ще й радий, можливо, навіть утече з цими грішми й здихається цієї Терези. На п’ятдесят третій Фішерле вчепився дружині в обличчя й, мов несамовитий, прокаркав:

— Ти вгамуєшся чи ні? Чого ти хочеш, дурепа несусвітенна? Що ти тямиш у шахах? Теля безмозке! Як же ти мені остобісіла! Іди геть!..

Після кожної відрахованої банкноти він казав щось нове; жінка мала збентежений вигляд і поривалася піти. Це Кіна не влаштовувало. Нехай би побачила, як він робитиме коротунові подарунок. Нехай би позлилася через те, що самій нічого не перепаде, а то яке ж чоловікові від цього задоволення? Самі гроші його не потішать. Він, Кін, має передати їх Фішерле ще до того, як вона піде.

Кін дійшов до круглого числа — це мало бути шістдесят — і припинив лічити. Потім підвівся й узяв у руку сотку. Він узяв би їх краще відразу кілька, але не хотілося ображати карлика ні надто великою сумою, ні надто малою. Щоб надати своєму наміру ще більшої врочистости, хвилю він постояв мовчки, випроставшись на весь зріст. Потім заговорив, і так ґречно він ще не говорив зроду.

— Вельмишановний пане Фішерле! Мені несила втриматися від прохання, з яким я хотів би до вас звернутися. Зробіть мені ласку й прийміть цей невеличкий внесок до вашої, як ви зволили висловитися, стипендії!

Замість сказати «Дякую!» коротун прошепотів:

— Цсс, та гаразд уже! — І знову гримнув на дружину.

Він був вочевидь розгублений. Його люті погляди й слова мало не змели її зі столу. Запропоновані гроші були йому такі зайві, що він на них навіть не подивився. Щоб не образити Кіна, коротун усе ж таки простяг руку, щоб узяти купюру. Замість однієї він схопив увесь стос, але був такий схвильований, що навіть не помітив цього.

На обличчі в Кіна промайнула усмішка. Цей чоловік такий скромний, що поводиться, мов ненаситний грабіжник. Коли він це усвідомить, то від сорому ладен буде крізь землю провалитися. Щоб його до такої ганьби не доводити, Кін вирішив замінити стос однією купюрою. Пальці в карлика були цупкі й наче здерев’янілі, у стос вони вчепилися, звісно, супроти волі свого господаря і так нічого й не відчули, коли їх одного по одному повідривали від грошей і вони машинально знову стисли залишену на самоті сотку. «Ці руки затверділи від шахової гри, — подумав Кін. — Пан Фішерле звик міцно тримати свої фігури, крім них, від життя йому більш нічого не залишилося». Тим часом Кін сів. Він був щасливий, зробивши цей добродійний вчинок. До того ж і Тереза, висварена й червона мов рак, устала й нарешті таки пішла. Нехай іде, вона йому вже не потрібна. Їй не було чого від нього чекати. Його обов’язок полягав у тому, щоб допомогти її чоловікові взяти над нею гору, і це Кінові вдалося.

Забувши від задоволення про все на світі, Кін не чув, що відбувалося довкола. Зненацька його важко вдарили по плечу. Він злякавсь і обернувся. На ньому лежало чиєсь ручище, і чийсь голос прогримів:

— І мені щось подаруй!

Його з усіх боків обсів добрий десяток якихось типів. Коли це вони встигли? Досі він їх не помічав. На столі лежали гори кулаків, підійшло ще кілька душ; ті, що стояли ззаду, поспиралися на тих, що сиділи спереду. Дівочий голос жалісно заскиглив:

— Пустіть мене наперед, звідси нічого не видко!

Ще один голос пронизливо вигукнув:

— Фердле, тепер ти матимеш мотоцикла!

Хтось підняв над головами розкриту теку, струснув її й, не виявивши там грошей, розчаровано прогарчав:

— Забирайся зі своїм папером геть, недолобень!

Людей до шинку напхалося стільки, що яблуку ніде було впасти. Фішерле щось каркав своїм воронячим голосом. Його ніхто не слухав. Повернулася його дружина. Вона верещала. Інша жінка, ще гладкіша, пробиралася крізь стовпище, частуючи стусанами всіх праворуч і ліворуч, і кричала:

— І я хочу!

На ній було все те лахміття, що його Кін побачив на самому початку за шинквасом. Небо розгойдувалося. Стільці падали. Чийсь янгольський голосок плакав від щастя. Коли Кін збагнув, що тут діється, на вуха йому вже натягли його власну теку. Він уже нічого не бачив і не чув, він тільки здогадувався, що лежить на підлозі й руки, різні завбільшки й завважки, обмацують усі кишені, петельки й шви його костюма. Він тремтів усім тілом — не за себе, а лише за свою голову, їм могло заманутися порозкидати в ній книжки. Нехай його навіть уб’ють, але книжок він не зрадить. «Віддай книжки! — накажуть вони. — Де книжки?» Він їх не віддасть, нізащо, нізащо, нізащо, він мученик, він за свої книжки помре. Вуста його ворушаться, вони хочуть сказати, що рішенець його непохитний, але промовити це вголос вони не важаться, вони тільки вдають, ніби промовляють.

Одначе нікому й на думку не спадає запитати в нього про що-небудь. Краще переконатися самим. Його кілька разів волочать підлогою туди-сюди. Ще трохи, і він зостанеться в чому мати спородила. Та хоч як його термосять, хоч як перекидають, але нічого не знаходять. І раптом Кін відчуває, що залишився сам. Усі руки зникли. Він крадькома хапається за голову. Щоб захиститися від ще одного нападу, руку він так і тримає вгорі. Друга тягнеться вслід за нею. Він намагається звестися на ноги, не скидаючи рук з голови. Вороги чатують на цю мить, щоб перехопити беззахисні книжки в повітрі. Обережно, обережно! Йому вдається встати. Пощастило! Тепер він стоїть. Де ті шибеники? Краще не озиратись, а то його ще помітять. Його погляд, який він завбачливо спрямовує в протилежний куток зали, саме там падає на купу людей, які луплять одне одного кулаками й штурхають ножами. Тепер до нього долинає й несамовитий крик. Він не хоче їх розуміти. А то вони зрозуміють його. Звівшись навшпиньки, він крадеться на своїх довгих ногах до виходу. Хтось хапає його ззаду. Навіть пустившись бігти, він не забуває про обережність і не озирається. Він лише кидає через плече косий погляд, тамуючи подих і щосили притискаючи руки до голови. То були тільки портьєри на дверях. Надворі він глибоко вдихає повітря. Як шкода, що цими дверима не можна хряснути. Бібліотека в безпеці.

Через кілька будинків на нього