Читати книгу - "Прислуга"

Келлі знімає окуляри в чорній оправі, протирає очі.

— Якщо якась біла леді прочитає мою розповідь, я хочу, щоб вони знали. Кажіть «Дякую», коли ви справді хочете це сказати, коли ви пам’ятаєте, що хтось щось для вас зробив, — вона хитає головою, розглядає подряпаний стіл. — Це так добре.

Келлі дивиться на мене, та я не можу зустрітися з нею очима.

— Дайте мені хвилинку, — прошу. Я притискаю руку до чола. Не можу позбутися думок про Константін. Я ніколи не дякувала їй належно. Я ніколи не припускала, що не матиму можливості.

— Міс Скітер, вам погано? — запитує Ейбілін.

— Я… все добре, — відповідаю. — Продовжуймо.

Келлі розповідає наступну історію. Жовта коробка з-під взуття «Доктор Шоллз», як і раніше, повна конвертів. Крім Ґретхен, усі десятеро жінок попросили, щоби гроші пішли на освіту для хлопчиків Юл Мей.

Розділ 20

Сім’я Фелан напружено застигла на цегляних сходах перед будинком сенатора Вітворта. Будинок знаходиться в центрі міста, на Норт-стрит. Він високий, із білими колонами, обсаджений азалія­ми. На золотавій табличці зазначено, що це історична пам’ятка. Незважаючи, що тільки шоста година, газові ліхтарі вже запалено.

— Мамо, — шепочу я, тому що можу повторювати це безліч разів. — Будь ласка, не забудь, про що ми говорили.

— Люба, я ж сказала, що не згадуватиму про це. — Вона торкається до шпильки у волоссі. — Якщо на це не буде причини.

На мені нова світло-блакитна спідниця та відповідний жакет. Тато у чорному вихідному костюмі. Ремінь затягнуто занадто туго, а це незручно та не модно. Мати у простому білому платті — наче наречена у старій весільній сукні. Я раптом думаю, що ми всі вбралися надто святково, і відчуваю приплив паніки. Мама готова будь-якого моменту підняти питання про трастовий фонд некрасивої дівчини, і ми, ніби сільська сім’я, що приїхала до міста.

— Тату, послаб ремінь, у тебе штани задираються.

Він супиться і зиркає на штани. Ще жодного разу я не вказувала татові, що йому робити. Двері відчиняються.

— Добрий вечір, — киває нам темношкіра жінка в білій уніформі. — На вас чекають.

Ми заходимо до вестибюлю, і перше, що я бачу, — це люстра, блискуча, мов серпанок, наповнений світлом. Мої очі піднімаються до гвинтових сходів, і в мене виникає враження, що ми всередині велетенської мушлі.

— О, привіт.

Я немов прокидаюся. Місіс Вітворт заходить до вестибюлю, простягає руки.

У неї такий самий костюм, як і в мене, та, на щастя, багряний. Коли вона киває, її сивіюче волосся не рухається.

— Добрий вечір, місіс Вітворт, я — Шарлотта Будро Кантрель Фелан. Дякуємо, що запросили нас.

— Дуже приємно, — відповідає вона й тисне батькам руки. — Я Франсін Вітворт. Ласкаво просимо до нашого дому.

Вона повертається до мене.

— А ви, мабуть, Євгенія. Добре. Так приємно нарешті познайомитися з вами. — Місіс Вітворт хапає мене за руки й дивиться мені в очі. Її очі блакитні, красиві, як холодна вода. Її обличчя гладеньке. Вона в туфлях із м’якої шкіри на підборах і майже однакового зі мною зросту.

— Приємно познайомитися, — кажу я. — Стюарт так багато розповідав мені про вас і сенатора Вітворта.

Вона всміхається та ковзає рукою по моїй руці. Я хапаю ротом повітря, коли зубець її персня дряпає мені шкіру.

— Ось і вона! — З-за спини місіс Вітворт до мене наближається високий, кремезний чоловік. Він міцно мене обіймає, а потім так само швидко відпускає.

— Ще місяць тому я просив Малюка Стю запросити цю дівчину в гості. Але, якщо відверто, — він знижує свій голос, — він усе ще трохи несміливий після тієї попередньої.

Я стою та кліпаю.

— Дуже приємно зустрітися з вами, сер.

Сенатор голосно сміється.

— Я просто дражнюся, — говорить він і знову міцно мене обіймає, поплескуючи по спині. Я всміхаюсь, намагаюся віддихатися. Згадую собі, що в нього самі сини.

Він повертається до мами, урочисто вклоняється та простягає руку.

— Вітаю, сенаторе Вітворт, — вітається мама. — Я Шарлотта.

— Дуже приємно познайомитися з вами, Шарлотто. Звертайтесь до мене Стулі. Усі мої друзі так до мене звертаються.

— Сенаторе, — мовить тато, міцно потискаючи йому руку. — Дякуємо вам за законопроект про сільське господарство. Тепер усе по-іншому.

— Чо-орт. Біллапс намагався витерти об нього взуття, але я сказав йому: «Чіко, якщо в Міссісіпі не буде бавовни, до біса, у Міссісіпі не буде нічого».

Він плескає тата по плечі, і я помічаю, що поруч із ним мій тато зовсім маленький.

— Ходіть усі сюди, — запрошує сенатор. — Я не можу розмовляти про політику без випивки в руці.

Сенатор виходить із вестибюлю. Тато прямує слідом, і раптом мене пересмикує: я помічаю тонку смужку бруду на його взутті. Один порух ганчіркою стер би його, але тато не звик носити вихідні туфлі в суботу.

Мама йде за ним, і я востаннє кидаю погляд на блискучі люстри. Коли повертаюся, то біля дверей зауважую покоївку, що дивиться на мене. Я всміхаюсь їй, і вона киває. Потім іще раз киває й опускає очі.

Ой. Я починаю нервувати ще більше від усвідомлення, що вона знає. Стою, мов застигла: я живу подвійними життям. Вона може прийти до Ейбілін і розповісти всім про службу в будинку сенатора та його дружини.

— Стюарт іще їде зі Шріпорта, — вигукує сенатор. — Відчуваю, там назріває велика проблема.

Я намагаюся не думати про служницю та глибоко вдихаю. Усміхаюся, ніби все гаразд. Ніби я вже багато разів зустрічалася з батьками хлопців.

Ми переходимо до вітальні з вишуканою ліпниною та зеленими оксамитовими диванами, де за важкими меблями майже не видно підлоги.

— Що питимете? — усміхається містер Вітворт так, наче пропонує дітям цукерки. У нього важке, широке чоло та плечі, мов у старіючого півзахисника. Його брови широкі й жорсткі. Вони ворушаться, коли він говорить.

Тато просить чашечку кави, а ми з мамою холодний чай із льодом. Усмішка сенатора згасає, коли він велить покоївці принести ці приземлені напої. У кутку він наливає собі й дружині чогось коричневого. Коли він сідає, оксамитовий диван стогне.

— Ваш будинок просто чудовий. Я чула, що це центральне місце екскурсій, — каже мама. Вона гинула, щоби вимовити це, відколи дізналася про вечерю. Вона завжди була членом Ради історичних будинків округу Риджленд, але екскурсія до будинку Джексонів — це як «найвищий рівень» порівняно з ними. — А ви одягаєтесь якось по-особливому, робите якісь постановки для екскурсій?

Сенатор із місіс Вітворт обмінюються поглядами. Потім місіс Вітворт усміхається:

— Цього року ми відмовилися від екскурсій. Їх було просто… занадто багато.

— Відмовились? Але ж це один із найважливіших будинків у Джексоні. Чому ж, я чула, Шерман не спалив цей будинок. Бо він занадто гарний, щоб його спалити.

Місіс Вітворт просто