Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Наступного дня ми з Інгрід встали на світанку — у цьому дуже допомогла Нора. Позіхаючи і протираючи очі, ми умились, зібрались і вийшли з дому. На галявині вже чекали як завжди бадьорий Асгейр і Гуннар. Останній позіхав так, що мало не зламав собі щелепу.

— Готові до пригод, дівчата? — підморгнув він, коли ми наблизились.

Інгрід притьмом відвела очі, і я непомітно штовхнула її ліктем. Тоді вона звела голову й посміхнулася.

— А ти?

Ми з Асом перезирнулися, відмітивши, що вона спитала лише Гуннара, і першими взялись за руки. Вчора ми домовились, що він перенесе мене по Іггдрасілю, тож до порталу, схованого у сумнозвісній печері, я перенесу нас сама.

Опинившись у майже цілковитій темряві всередині гори, перші кілька секунд я кліпала очима, поки не розрізнила у пітьмі неясне світло зелених кристалів. І вже хотіла було створити світлячків, як Асгейр стиснув мою руку знову.

— Не треба.

— Чому? — здивувалась я.

Гуннара з Інгрід досі не було. Перенесення від дому валькірій до печери займало не більше кількох секунд, та, схоже, вони не поспішали.

— Бережи сили.

— Ти думаєш, на нас хтось нападе в Альвгеймі?

Тильним боком долоні Ас торкнувся мого розпущеного волосся і повів униз. Ледь відчутний доторк швидко скінчився, коли він кивнув.

— Краще бути напоготові.

Аж ось з’явились і Інгрід з Гуннаром. Вони перенеслись окремо одне від одного, та рожеві щоки подруги натякали, що вони говорили не про погоду. Обступивши портал в центрі печери, всі троє простягнули руки над синім кристалом і поглянули на мене. Я стиснула руку Аса міцніше і кивнула. Три долоні лягли на камінь одночасно.

***

Опинившись у Альвгеймі, першим, що я почула, був пташиний спів. Тонке і ніжне, мов струни невідомого інструменту, цвірінчання пташок зливалось у чарівну мелодію, наповнюючи душу радістю. Роззирнувшись, я відкрила рот від здивування.

Ми опинились у світі справжнього літа. Сонце приємно зігрівало шкіру після вічно похмурої погоди Асгарду. Яскраві, мов з полотна Катерини Білокур, квіти вкривали невеликий острів посеред безкрайнього моря. На берег внизу, переливаючись всіма відтінками лазурі, раз за разом грайливо накочували хвилі. У повітрі відчувався запах солі, а над водою літали білі чайки.

— Як гарно! – не стримала захоплений вигук я.

— Дуже.

Озирнувшись до Асгейра, я завмерла. Він дивився лише на мене. Я ніяково опустила очі, проте, обсмикнувши себе, знову підвела голову, зустрічаючи погляд воїна. Він, помітивши це, лагідно всміхнувся.

— Відпочинеш, нарешті, від Асгарду, — всміхнувся Гуннар, потягнувшись і плеснувши друга по плечу.

Той у відповідь лише похитав головою і рушив до невисокої білої вежі неподалік. Інгрід тим часом присіла, щоб роздивитись незнайомі квіти поближче. Гуннар лишився з нами.

— Ас не любить Асгард? — тихо спитала я в нього.

Світловолосий воїн знизав широкими плечима.

— Як і все, пов’язане з Одіном.

Більше розпитати я не встигла, бо Асгейр уже повертався в компанії високого стрункого чоловіка з рудим волоссям. Той привітно посміхався, демонструючи розсип веснянок на засмаглому від морського сонця обличчі. Кінчики його вух були загострені, як у Крістіана, а легка біла туніка поверх шароварів розвівалась на вітру.

— Вітаю в Альвгеймі — світі краси і радості! — урочисто промовив він.

Інгрід випросталась і кивнула. Я повторила за нею. А от Гуннар закотив очі.

— Не ламай комедію, Даніелю. Тут усі свої.

— Що ж ви раніше не сказали? — помітно розслабився ельф і раптом підморгнув нам з Інгрід. — Дами, ви прекрасні, мов шафран навесні.

Ми розсміялись, коли він церемонно вклонився, завівши руку за спину.

— От підлабузник, — буркнув Гуннар.

— Нам треба в столицю, — мовив тим часом Асгейр, відволікаючи Даніеля від нас. — Підготуєш усе?

— Звісно, — кивнув той і одразу хитро примружився. — Але я не відпущу вас назад до Асгарду, поки не пройде День Сонця. Ви просто зобов’язані погуляти на святі!

Домовившись зустрітися завтра, Даніель махнув, щоб ми йшли за ним, і повів нас за вежу. Обійшовши конічну споруду, я вражено охнула.

За огорожею, просто на лузі, у величезних гніздах сиділи соколи, принаймні вдвічі більші за мене. Коричневі з білою грудиною тіла переливалися на сонці. Деякі птахи чистили пір’я міцними сірими дзьобами, а інші сховали голову під крило. Помітивши нашу компанію, найближчий з них глянув так підозріло, що я непомітно підступила ближче до Асгейра.

— Не бійтеся, — озвався Даніель, заходячи в загін. — Боривітер не нападе, якщо ви його не спровокуєте.

Оце заспокоїв.

Ас, оцінивши вираз мого обличчя, першим підступив ближче до одного з соколів і поманив мене за собою. Я наблизилась на ватних ногах, але зупинилась на достатній відстані від гострих кігтів птаха.

— Ми полетимо на цьому, — сказав він другові.