Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Даніель здивовано скинув брову і зиркнув на мене, перш ніж знову перевести погляд на Аса.

— Твоя нелюбов до польотів так і не пройшла?

Гуннар кашлянув, ховаючи посмішку в кулак. Я ж пригадала, як в день нашого знайомства Асгейр відмовився летіти на літаку, тому ми їхали поїздом.

— Чому ти не любиш літати? — поцікавилась я, поки він знімав з гачка на стіні вежі величезне сідло й кріпив його на спині Боривітра.

Брови воїна нахмурилися, але він відповів:

— Коли ми з Гуннаром тільки познайомились, то заклалися, що я приборкаю дракона.

У мене по спині прокотились мурашки.

— Дракона?! І що сталося?

— А те, — почувся з-за спини голос Гуннара, що саме сідлав сокола поруч із Інгрід, — що Ас пролетів на ньому всього кілька секунд, перш ніж тварюка скинула його над жерлом вулкана. Відтоді нас більше ніколи не посилали на тренування удвох.

Поглянувши на Аса, я спробувала пригадати хоч один шрам від опіку, але не змогла.

— Як ти вижив? — прошепотіла я, уявляючи його у розпеченій лаві.

Закінчивши з сідлом, Асгейр підхопив мене за талію обома руками і всадив на спину птаха. Я вхопилася за край сідла, боячись вирвати м’які на вигляд пір’їни, щоб не сповзти знову на землю. Він тим часом уже вмостився позаду і перехопив віжки. Відчувши спиною його тепло, я мимоволі затамувала подих.

— Перенісся, — коротко відповів він.

Даніель тим часом допоміг забратись у сідло Інгрід під невдоволеним поглядом Гуннара. Воїну нічого не лишалось, окрім як осідлати свого сокола. Попрощавшись із привітним ельфом, ми направили трьох величних птахів у блакитне небо.

Поки Інгрід з Гуннаром, які не вперше літали на соколах, вирвались вперед, Асгейр не поспішав. Ми летіли, відчуваючи на обличчі вітер, і деякий час мовчали. Проте, помітивши, як напружено Ас стискає віжки, я спитала:

— Чому тут портал між світами знаходиться за морем?

Повернувши голову, Ас мимоволі зачепив носом краєчок мого вуха. Я прибрала волосся за комір сорочки, щоб воно не заважало йому, і мимоволі оголила частину шиї.

— Ельфи зробили це навмисне. Той острів зачаклований — з нього неможливо перенестись на материк. Так жодна армія не зможе напасти на Альвгейм, поки не перетне море на соколі або в інший спосіб. У Фрейра, наприклад, є власний корабель, яким він подорожує. В ельфів теж є невелика флотилія.

Відчувши тепле дихання на шкірі і глибокий голос у вусі, я розслабилась. Тілом пронеслася хвиля тепла, озиваючись у крові й затоплюючи розум. Нічого путнього відповісти не вийшло — з мене вирвалось лише неясне мугикання.

Ас теж більше нічого не говорив, але час від часу його губи ніби ненароком торкалися мого волосся на потилиці. Щоразу я нервово совалась у сідлі, не знаючи, чи то відсунутись, чи то притулитись ближче. Він вирішив дилему сам.

Перехопивши віжки однією рукою, другу Асгейр поклав мені на стегно. Я опустила погляд на широку долоню, що обхопила мене, і нічого не сказала. Може, він просто вирішив дати руці перепочити? Важко ж довго тримати обидві руки в повітрі.

Тепло Аса охопило мене з усіх боків. Спину гріли його груди. Шкіру на шиї обдувало гаряче дихання. Крізь тканину штанів я відчувала руку Аса, що на якихось кілька сантиметрів піднялася від коліна вгору.

Коли я посовалася знову, шиї торкнувся легкий поцілунок.

— Якщо ти намагаєшся відволікти мене від польоту, — прошепотів Асгейр просто мені у вухо, — у тебе чудово виходить.

Озирнувшись, я хотіла було пожартувати, але не змогла вимовити й слова. Очі Асгейра приховували грозові хмари. Вони клубились і купчились, набирались сили і чогось такого, від чого я важко ковтнула і опустила погляд на його губи. Всі розумні слова вилетіли з голови, ніби їх здуло тим вітром, що продовжував шарпати наші тіла в десятках метрів над поверхнею води.

Я не знала, де зараз Інгрід. Чи дивиться на нас Гуннар. Все, що мене хвилювало, — це близькість Асгейра, його тіло, прикуте до мого, і долоня, що стислася на нозі сильніше.

Проте Ас, схоже, володів більшим самоконтролем, ніж я. Востаннє погладивши мене по чутливому внутрішньому боку стегна, він прибрав руку і перевів погляд уперед. Я ж, раптом зрозумівши, що довгих кілька секунд не дихала, теж відвернулась. На щастя, друзі попереду нічого не помітили.

Прибувши до маленького портового селища, головною гордістю якого був флот, розташований у найближчій бухті, ми нарешті перенеслись до столиці Альвгейму. Вона була схожа і водночас не схожа на Асгард. Сонце золотило привітні будиночки, прикрашені розписом, вікна з різнокольорового скла і навіть світлу бруківку під ногами.

Теплі промені зігрівали не менше, ніж щасливі вирази облич жителів міста. Здавалося, вони навіть не знали, що таке сум і горе. Повсюди лунали веселі голоси і дитячий сміх.

Це була столиця радості.

Поки йшли до заїжджого двору, я раз у раз ловила зацікавлені погляди містян, вдягнутих в легкі одежини. На нас — двох воїнів і двох валькірій — звертали увагу всі перехожі. Придивившись до облич і загострених вух, я зрозуміла, що всі вони — світлі ельфи.

— Тут не живуть інші народи? — тихо спитала я у Інгрід.