Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Відкинувши за спину хитромудро заплетене біле волосся і поправивши за спиною меч, вона кивнула.

— Альви — закрита нація. Вони не дозволяють оселитись у себе чужинцям. Бояться втратити свою культуру і звичаї.

Звучало доволі... архаїчно. В цьому сенсі Асгард раптом здався мені більш приємним. Принаймні, їхні двері були відчинені для всіх охочих, незалежно від народності.

Петляючи вузькими вуличками, врешті-решт ми дісталися заїжджого двору. Простора двоповерхова будівля викликала захват своїм убранством, але від думки, що у інших народів немає вибору, як оселитися тут, ставало не по собі.

Розсудивши, що краще буде ночувати по двоє, Асгейр з Гуннаром відправились до однієї кімнати, щоб залишити речі й освіжитися, а ми з Інгрід — до іншої.

Велике приміщення ділилося на дві кімнати. Перейшовши вітальню, я штовхнула двері спальні з двома вузькими ліжками й помітила ще одні двері. Там знайшлася маленька вбиральня з ванною і великою мискою на тумбі, що замінювала умивальник. Поряд — розписаний глиняний глечик з чистою водою і шматок духмяного мила. На полиці охайним стосом лежали рушники.

— Тут мило.

— Ас розщедрився, — всміхнулась Інгрід, кидаючи свій бордовий мішок з довгими, як у наплічника, ручками, на ліжко. Знявши зі спини меч, подруга засунула його під ліжко і втомлено потягнулася. — Після цих соколів усе тіло затерпає.

І собі знявши наплічник, я розім’яла плечі й зняла з поясу перев’яз із кинджалами.

— Нашу кімнату оплатив Ас?

— А що тебе дивує? — Інгрід розплющила одне око, мов кішка, і глянула на мене. — Для тебе він зробить що завгодно.

Опустившись на розшите срібними нитками блакитне покривало, я нахмурилась.

— А що буде після Посвяти у валькірії?

Зачувши, як змінився мій голос, вона сіла на ліжку і стривожено вгляділась у моє обличчя.

— Невже ти закохалась?

Коли я опустила очі, вона зойкнула і прикрила рота долонею.

— Я помічала, що як ви дивитесь одне на одного, але не думала... Єво, але ж...

— Я знаю, — зітхнула я, відчуваючи, що якщо не поділюся цим хоч з кимось, то скоро вибухну, — але між нами все давно вийшло за рамки стосунків валькірії і охоронця. Ас каже, що буде зі мною, але що, як усе зміниться після Посвяти? Що, як зі зв’язком охоронця зникнуть і його почуття?

Знову важко зітхнувши, тепер уже я відкинулась спиною на ліжко і втупилась у дерев’яні балки стелі.

— Я не знаю, чи можу вірити йому.

Якийсь час Інгрід мовчала, перш ніж повільно промовити:

— Про це тобі варто поговорити з ним. Повір мені, замовчування і недомовки руйнують усе набагато швидше, ніж сварки.

— Але що, як його образить моя недовіра?

Вона знизала плечима і всміхнулась.

— Тоді що це за почуття, якщо вони не витримають чесної розмови?

Посміхнувшись у відповідь, я відчула, як тягар на душі трохи полегшав.

***

За дві години, коли ми з Інгрід освіжились і відпочили, у двері кімнати постукали. На порозі стояли наші воїни.

— Не бажаєте чогось перекусити, дами? — манірно промовив Гуннар, копіюючи Даніеля.

Пирхнувши від сміху, ми разом спустились до простої, але уміло прикрашеної їдальні. Навіть страви тут мали незвичний смак — в них додавали екзотичні спеції, яких не було в Асгарді й Мідгарді. Пообідавши, ми з Асом залишили друзів гуляти містом і вирушили до Храму Знань.

Виявилось, що головна гордість Альвгейму — це не просто бібліотека. Лише окинувши поглядом цілий комплекс споруд, оточених кованою огорожею з плющем, я зрозуміла, як багато тут можна було дізнатися.

Від нетерпіння я ледве змушувала себе не бігти до найближчих дверей. Хотілося поринути у світ книг, мов маленькій дівчинці, якою я досі лишалась у душі. До приходу сюди я й не підозрювала, як сильно сумувала за цією частиною минулого життя.

Поки йшли до вартового біля воріт, Ас коротко пояснив, що будівлі — це бібліотеки, в яких зібрані знання окремо про кожен з дев’яти світів. Помітивши мій здивований погляд, він додав:

— Так зробили п’ятсот років тому, коли писемність стала популярною і книг стало забагато.

— Сподіваюсь, у них знайдуться відповіді на мої питання, — пробурмотіла я.

Тильним боком долоні Ас торкнувся моєї руки.

— Не хвилюйся. Якщо десь і є знання про твою матір, то це тут.

Однак на територію комплексу нас не пропустили. Охоронець, вдягнутий у начищені до блиску обладунки і з двометровим списом у руках, зупинив нас на вході й покликав одного з працівників. Той, старанно розправляючи складки на рукавах бузкового сюртука, на наше прохання відповів напрочуд байдуже:

— Я не можу пропустити вас без підтвердження з Асгарду.

— Відколи це, щоб читати книги, потрібно брати дозвіл? — нахмурився Ас.

— Шановний! — обурено стрепенувся хранитель знань. — Це не якісь там книжки з ринку, це Храм! Я відправлю запит до Асгарду і, коли надійде відповідь, особисто проведу вас до потрібного відділу.