Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Довелось підкоритися. Відійшовши на безпечну відстань від довгих вух охоронця, я буркнула собі під ніс:

— І тут бюрократія...

Спіймавши здивований погляд Аса, ніяково всміхнулась і пояснила:

— Так у Мідгарді називають важкий і заплутаний шлях, щоб отримати якусь послугу. Насправді, це майже лайка.

Коротко розсміявшись, він роззирнувся по віддалених будинках на околиці столиці й запропонував:

— Раніше завтрашнього дня чекати немає сенсу. У нас є вільних пів дня. Хочеш, приєднаємось до Гуннара з Інгрід і прогуляємось разом?

Я кивнула, і він повів мене до центральної площі. Тут, на відміну від Асгарду, було весело і гамірно. Ніяких похмурих палаців і сірого неба — одна лише радість, сміх і мелодія, що лилася зі скрипки вуличного музики і звеселяла серця. Змішавшись із натовпом, ми кілька хвилин слухали скрипаля, перш ніж продовжити прогулянку.

Інгрід затягнула мене в одну з крамниць, де, отримавши від Аса важкий мішечок монет з гербом крука, я купила сукню до завтрашнього свята. Подруга теж витратила купу грошей на святкове вбрання, напівголосно нарікаючи на високі ціни Альвгейму.

До самого вечора, аж поки зірки не змінили сонце на небосхилі, ми блукали вулицями міста. Я не могла припинити роздивлятись усе навколо — затишні будинки, сади, сповнені різнобарвними квітами. Жителів, у манерах яких прослизала ледь відчутна зверхність, але які не цуралися розмови, коли Інгрід розпитувала про завтрашнє святкування.

Здавалося, весь Альвгейм завмер в очікуванні Дня Сонця. І я — теж.