Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Наступного ранку нас знову не пустили до Храму Знань.

— Невже вам досі не прийшло підтвердження з Асгарду? — нахмурився Асгейр.

— В День Сонця Храм не працює, — відрізав той самий ельф, що відмовив нам учора, і зник за воротами.

В небі гримнуло, хоча стояв прекрасний, по-літньому спекотний сонячний ранок. Я торкнулась долоні Аса, заспокоюючи.

— Нам немає куди поспішати. Погуляємо на святі, а завтра будемо думати, що робити.

Асгейр переплів наші руки й підняв, залишаючи легкий поцілунок на моїх пальцях.

— Ти маєш рацію. Вибач. У тебе день народження, а я...

Посміхнувшись, я похитала головою.

— Така дрібниця його не зіпсує. Зрештою, у них сьогодні теж свято.

Ще в заїжджому дворі, не встигнувши як слід продерти очі, ми з Інгрід почули, як до нас наполегливо гупають у двері. На порозі стояли Ас з Гуннаром. Перший тримав у руках подарунок, запакований у простий цупкий папір, а другий посміхався так широко, ніби це у нього сьогодні день народження.

Інгрід притьмом потягнула мене до спальні, щоб першою вручити маленький пакуночок. Розгорнувши його, я вражено охнула. На моїй долоні, сяючи золотом, переливалися сережки у формі сонця — майже такі, як мамина підвіска.

— Це від нас з Гуннаром, — підстрибуючи від хвилювання, пояснила вона.

Перевівши погляд на друзів, я кілька секунд боролась із грудкою в горлі, перш ніж видавити:

— Не треба було...

— Скажи «дякую», цього буде досить, — підморгнув Гуннар.

Обережно стиснувши подарунок у долоні, я обійняла спочатку Інгрід, а потім і його.

— Дякую. Правда.

— Чому ти виглядаєш так, ніби зараз заплачеш? — здивувалась подруга. — Хіба у твоїй сім’ї не святкували дні народження?

— Не зовсім.

Перевівши погляд на Асгейра, що досі стояв, чекаючи своєї черги, я натрапила на несподівано ніжний погляд. Він же посунув Гуннара вбік і простягнув мені власний пакунок.

— З днем народження, Єво.

Відклавши сережки на приліжкову тумбу, я розгорнула брунатний папір і прикрила рот долонею. На мене дивилося власне схвильоване відображення у тому самому дзеркальці, яке я бачила в кузні Біргера. Пальці пройшлися по завитках і гронах винограду на металевому обідку.

Він помітив. Запам’ятав і навмисне повертався туди, щоб купити його для мене.

Не зважаючи на друзів, що теж розглядали витончений візерунок дзеркала обабіч мене, я скоротила відстань до Аса. Зазирнула в сіро-блакитні очі, що ховали стільки таємниць і прожитих років.

— Дякую. Воно прекрасне.

— Ну-у, — простягнув Гуннар за моєю спиною, — ми підемо, замовимо сніданок внизу. Не баріться.

Щойно двері зачинились, я обійняла Асгейра і поцілувала, вкладаючи в поцілунок усі свої почуття. І отримала не менше від нього. Інгрід з Гуннаром, на щастя, ніяк не прокоментували мої гарячі щоки, коли ми приєднались до них за сніданком за кілька хвилин.

***

Тепер ми знову були надані самі собі. Столиця вже була святково вбрана — жителі прикрашали будинки, хто як міг. Одні чіпляли троянди на відчинені навстіж віконні  ставні. Другі вішали вінки з гостролисту й польових квітів на двері. Треті обвішували дахи ліхтариками, які збирались запалити магією з приходом ночі. Усі посміхались так невимушено, що Ас нахмурився.

— Що не так?

Помітивши моє здивування, він хитнув головою і повів мене до виходу з міста — туди, де мали бути наші друзі з Даніелем.

— Завжди дивувала здатність ельфів заплющувати очі на проблеми. Для них їх начебто й не існує.

— Ти про нижчих духів? — здогадалась я. — Через це ти відлучався, поки я була з Гуннаром?

Він кивнув.

— Мої воїни знайшли цілу зграю перевертнів у Мідгарді. Судячи з того, що вдалось дізнатися, вони вистежували молодих валькірій і воїнів і вбивали їх ще в дитячому віці. Я мав вирішити, що з ними робити.

Я знала, яке рішення він прийняв. Істоти, що так вчиняли з дітьми, не мали права на життя.

— Але звідки їм було знати, де шукати дітей? — задумалась я, коли нас обігнала зграя хлопчиків і дівчат, що теж неслися за браму з різнокольоровим повітряним змієм у руках. — Навіть Мирослав... Телефон, який нібито хотів вкрасти перевертень, був лише прикриттям... Ох!

Здогадка була такою очевидною, що я здивувалась, як не збагнула цього раніше.

— Лейф? Він знав, де шукати?

— Найімовірніше, — кивнув Ас. Схоже, він уже певний час думав про це.

— Але навіщо йому це? — нахмурилась я. — Який зиск магу від того, щоб винищити валькірій і воїнів?

— Ми — головна сила Одіна. Без нас він не був би таким могутнім.

Я не пропустила те, як змінився тон Аса при згадці про батька. Коли веселе місто лишилося позаду, а ми попрямували через квітучий луг до лісу, я тихо спитала:

— Я — дійсно твоє покарання?