Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Асгейр вражено озирнувся до мене й спинився. Сонячні промені приємно зігрівали, і я могла б насолоджуватися леготом і яскравою блакиттю неба, якби не тема нашої розмови.

— Гуннар розповів?

— Схоже, про це знали всі, окрім мене, — ухильно відповіла я. — Чому ти мені не сказав?

Ас опустив голову, розглядаючи наші переплетені пальці.

— Я не хотів, щоб ти відчувала себе винною. Це лише моя відповідальність, і я не шкодую ні про що.

Я відчувала, що йду по небезпечній стежці, але не могла не спитати.

— А як щодо Луїзи? Це зруйнувало ваші стосунки.

Треба віддати Асу належне — він не робив вигляд, що не розуміє, про що мова. Натомість він махнув на узлісся, до якого лишалась якась сотня метрів, і ми рушили далі.

— З Луїзою все було складно і до мого відрядження в Мідгард.

Я мовчала, боячись видати хвилювання, і просто слухала розповідь Асгейра.

— Вперше ми зустрілись на дні народження Бальдра — улюбленого сина Одіна і Фрігг. Мене, одного з численних бастардів, запросили лише тому, що я мав високий чин Полководця. Знехтувати мною означало знехтувати всім військом.

— Тебе люблять у домі воїнів, — зазначила я те, що помітила під час тренування з Гуннаром.

— Поважають, — виправив Ас. — Ми багато пройшли разом.

— То що сталося на святі? — спитала я, повертаючись до Луїзи.

— Нічого. Я довго був один — ніхто не припадав мені до серця. В юності були дівчата, але це було... не те. Я не шукав кохання, віддаючи всього себе службі, і з Лофн його теж не було. Принаймні, з мого боку. Вона подобалась мені своєю наполегливістю і м’якістю одночасно, але це все.

Луїза і м’якість? Я підняла брови, але заговорила про інше:

— Вона досі кохає тебе.

— І мені прикро це усвідомлювати, — зітхнув Асгейр. — Коли вона розірвала наші стосунки, я думав, що це було на краще. Я теж не хотів, щоб вона чекала мене так довго, і тримати не збирався.

Квітучий луг скінчився. Ми увійшли в густу тінь лип і ясенів та рушили стежиною вглиб лісу. Чувся тонкий спів пташок, схожий на солов’їний, а в повітрі розносився запах близької водойми.

Якийсь час ми мовчали. Я обдумувала почуте і відчувала, як тягар на душі потроху легшає. Асгейр хмурився, але і його зморшки на чолі потроху розгладжувались. Коли ми вийшли на галявину на березі вузької лінивої річки, нас зустрів знайомий басистий сміх.

— Щось ви швидко.

Інгрід кинула докірливий погляд на Гуннара з Даніелем і підвелась з колоди, на якій всі троє сиділи.

— Невже й сьогодні не вийшло?

Я похитала головою, і вона нахмурилась, але ельф, привітно посміхаючись, махнув рукою.

— Немає нічого дивного. Хто працює на свята?

— Точно не ти, — пхнув його Гуннар.

Даніель, смішно розмахуючи руками, звалився на траву позаду, і ми розсміялися. Навіть Ас всміхнувся, спостерігаючи за другом, що лаявся і обтрушував від бруду бездоганно випрасуваний синій сюртук.

— Основне святкування розпочнеться на заході сонця, — повідомила тим часом Інгрід. — У нас є вільних пів дня. Що будемо робити?

Поглянувши на сонце, що стояло високо в небі, я перевела погляд на Гуннара.

— Тренуватися.

Брови воїна піднялись, але він з готовністю звівся на ноги.

— Оце настрій. Мені подобається.

Ас перевів на мене здивований погляд, але нічого не сказав.

Всміхнувшись, я відійшла подалі від друзів і витягла з піхов кинджали, які повсюди носила з собою. Гуннар став навпроти, задоволено всміхаючись.

— Ти сама напросилася.

Надовго мого ентузіазму не вистачило. Навіть з детальними настановами воїна і терпінням, з яким він поставився до мого навчання, я мало що могла вдіяти зі зброєю. Воїтелька з мене досі була препогана. Зрештою, за годину я зітхнула і опустила руки, що нестерпно боліли від напруги.

— Все, більше не можу.

Гуннар одразу випростався і кивнув.

— Добре, що ти розумієш, коли варто зупинитися. А то знаю я одного воїна, якого з тренувального майданчика було не витягнути...

З цими словами він повернувся до Асгейра. Той сидів на колоді й гострив власний меч пласким каменем, час від часу поглядаючи на нас.

— Хто б казав, — хмикнув він у відповідь.

Гуннар тим часом перевів погляд на Інгрід з Даніелем. Ті саме прогулювались берегом річки і видивлялись у прозорій воді косяки маленьких різнобарвних рибок. На голові подруги вже красувався вінок з лугових квітів.

Обличчя воїна посуворішало. Оцінивши ситуацію, я сховала кинджали й покликала:

— Інгрід! Потренуєшся зі мною в магії?

Гуннар вдячно глянув на мене, коли білява голова повернулась на звуки власного імені. Подруга посміхалась від того, що розповідав їй Даніель.