Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Блимає квола свічечка.

Навколо неї міленьке жовтаве кружальце сякого-такого світла, власне, жовта пляма і все. Палата у тьмі. За вікнами – чорна чорнота (даруй тавтологію!). Тільки час од часу ту чорноту за вікнами крають тривожні спалахи – фронт і вночі не спить. Він, проклятий, пожирає людей. Або ж їх калічить. І скільки їх не зжере – заспокоїтись і насититись не може: подавай йому все нові й нові жертви. Він зжирає їх, зодягнених у солдатські сірі шинелі, ненажерливо плямкає – по бороді в нього тече червона юшка – кров’ю він і запиває свої жахливі трапези…

Іноді за сполохами на чорному обрії чути віддалений гул, од якого й підлога в палаті дрижить, і шибки у вікнах тонко дзеленчать. Через якісь там ночі відчуваєш, що сполохи ніби ближчають, а гул канонади стає гучнішим – це означає, що фронт до нас ближчає. І тоді поранені між собою бідкаються: гуде вже й зовсім близько, фронт наближається, і госпіталь – а він у нас постійно прифронтовий, на колесах, – ось-ось буде перебиратися од нього трохи подалі. Себто втікати од фронту.

А фронт невмолимо наближається (це означає, що наші війська програють і постійно відступають) – все яскравіше ночами на темному обрії палахкотять заграви, все гучнішає гул, і на моєму столі вже дзвенить склянка з водою і навіть намагається підстрибнути…

Як вона підстрибне – так ми й почнемо перебиратися далі.

Сеї ночі – склянка на столі ще не підстрибує – попри все, мені якось вдалося на годинку заснути (чи рани трохи затихли, чи стомився надто). І знаєш, що мені снилося?

Буцімто я, прапорщик Холодний, в окопі зі своїми солдатами, на передовій, як донедавна було. Всі ми в окопах, що тягнуться, здається, від обрію до обрію, перерізаючи собою увесь світ білий, а перед нами – нічия земля, за якою він, ворог… (А втім, там також гинуть солдати, і такі самі, як і ми, люди, в сірих шинелях, нещасні й принижені.)

І раптом над нічиєю землею починає світліти, світліти (було надвечір’я), світло якесь неземне, нереальне. Його мовби немає і воно є, сочиться звідусіль, і на полі з’являється Матір Божа. Ти ж знаєш, що я не глибоко релігійна людина, в крайньому разі, не фанатик, і якщо Господа й згадую – як і всі, – то лише з однією практичною метою: Боже, захисти нас, спаси й помилуй, порятуй від каліцтва й тяжких ран, а якщо пошлеш смерть – все у волі Твоїй! – то легку, як забуття, миттєву – бац! – і тебе немає. І ось привиділась мені Матір Божа, молода, гарна жінка чи дівчина. Не йде, а наче пливе над землею – легка, невагома, неземна, звісно, і в той самий час реальна й у плоті. Солдати починають назустріч їй вихоплюватися з окопів на бруствери, падають на коліна, кладуть земні поклони, хрестяться…

Вихопивсь на бруствер і я.

Богоматір вже поруч, я бачу її лице божественне, неймовірної вроди.

І бачу, що то – ти, моя Віруся.

Ти в образі Богоматері. Чи Богоматір у твоєму образі.

Я виразно бачу твоє ніжне обличчя, твої великі й бездонні сірі очі, м’який овал лиця, бачу губи твої і всю тебе, бо то ти! І я простягаю до тебе руки й кричу:

– Вірунько, це ж я! Я! Твій Володька Холодний!

І тієї самої миті прокидаюся в палаті, де в тяжкому маренні стогнуть поранені, де на столику ледь блимає недогарок свічки, а склянка не трясеться од гулу канонади, а, здається, вже починає підстрибувати…

За чорними вікнами лютують криваві блиcкавицi, гуде там так, що й у палаті чути гул і вибухи – фронт наближається…

А я лежав, і перед моїм внутрішнім зором все ще стояла ти – неземна і реальна водночас. Тобто така, яка ти є насправді. І я вкотре подумав, яке це щастя, що ти в мене є. Вічно буду за тебе Господа молити.

Поки ти зі мною – бодай і незримо, – поки я буду живим, маючи тебе в серці й душі, я не здамся, і навіть смерть мене не візьме! Бо ти у мене є і ти мене чекаєш – Вірусенько, радосте моя. Єдине, чого я боюся, щоб тебе в мене не відібрав кінематограф, про який я завжди думаю без пієтету і навіть – навіть! – аж вороже. Але я не віддам йому тебе. Він всемогутній, але і я не ликом шитий! Я фронтовик і вмію постояти за себе. До завтра, радосте моя, коли я знову сяду писати тобі. Твій Володька, прапорщик Холодний з проклятих полів світової бійні!..»

Віра плакала, читаючи чоловікового листа. А виплакавшись, знову бігла в ательє – на чергові зйомки. Вона вже любила кінематограф. Як і чоловіка. А може, кіно більше, ніж чоловіка. Хоча тоді ще не відала, кого вона більше любить – чоловіка чи кінематограф. Хоча вірна була обом.

Навколо неї роями в’ються якісь люди, якісь молодики, артисти, всі у неї закохані і супроводжують чи не кожен її крок, славлячи її, свою тріумфаторку, королеву і богиню, а вона…

Вона вже наче й забула, що йде війна і чоловік її на фронті – це ж треба так закрутитися!

Навіть не завжди й писала йому, бойовому офіцерові, який воював на тій клятій війні!

Від нього листи йшли – і коли він їх устигав писати на передовій? – чи не щодня: люблю, пам’ятаю, скучаю, бережи дітей, твій Володька…

А вона вже й забувати стала свого Володьку.

Не завжди своєчасно відповідала йому. Його листи часом читала на ходу, іноді по кілька – як збиралися, – за раз.

Читала похапцем, думаючи: аби встигнути на зйомки, та як їй зіграти ту чи ту сцену, як влаштувати мізансцену…

Певна була – слово собі давала! – що сьогодні (бодай і за рахунок сну) йому відповість на всі листи одразу! Неодмінно відповість.

Давала собі таку клятву і…

Приходячи додому, падала, як спустошена, вичавлена – часом і під хмелем шампанського, – і засинала, як кудись в інший світ провалювалася.