Читати книгу - "Я його Ляля, Маїра Цибуліна"

Ми дістались до мене тільки через годину, тому що застрягли в страшному заторі. Але цей час ми провели з користю, розказуючи один одному смішні історії про своє дитинство. До шкільних років ми не встигли дістатися, оскільки вже доїхали до будинку моїх батьків.

- Тільки б зараз не наткнутися на когось із моїх близьких, - з надією в голосі зітхнула я, вірячи в чудеса. - Мені зараз не до них. Хоча є ймовірність, що вони вже забули, що я тимчасово повернулася до них.                                                     

Ми дісталися моєї кімнати непоміченими ніким. Я відразу вставила касету в магнітофон. З розмови ми зрозуміли, що чоловік шантажував чи то дівчину, чи то жінку.

- Це ж сам Микола Андрійович! - вигукнула я від подиву. - Це його голос.

  Наступну годину ми з Женею розгадували таємницю вбивства батька Антона, ділилися своїми думками і судженнями, намагаючись потім вивести єдиний, правильний варіант. Значить, ми прийшли до обопільної згоди, що Микола Адрійович якось дістав докази, що компрометують невідому, поки нам особу, і шантажував її. Чи дійсно вона платила Дзундзі за його мовчання, ми не знаємо. Це потрібно ще перевірити. Потім Микола Андрійович гине,  ніби від руки злочинця. Але у нас є сумніви з приводу того: чи був Дзундза убитий випадково чи насправді найманим вбивцею. Може ця невідома особа замовила його вбивство? А обставили все це під звичайне хуліганство.

Далі Антон дізнається, - від кого саме ми не знаємо, - що його справжній батько ректор Потапенко. Він, звичайно, цим скористався для того, щоб не ходити на лекції і пари в академії, не хвилюючись про наслідки.

- Антон шантажував Потапенка. Він лякав того, що розповість усім про їх родство, - вставив слово Женя.

- Хіба Потапенка можна було цим залякати? Ну, дізналися б усі, що у нього є син на стороні і що?

- Лялю, невже ти не чула ніколи про дружину ректора?

- Ні. А що з нею такого?

- Наш твердий горішок Потапенко вдома був під каблуком у дружини, молодшої від нього на чотирнадцять років. Він її страшно боїться.

- Тобто?

- Вона ревнива істеричка. З будь-якого приводу влаштовує йому допит, і якщо його звіт її не влаштовує, то скандалить так, що сусіди по майданчику в курсі того, що Потапенко випадково подивився в бік якоїсь дамочки, ще молодшої, ніж його дружина. Пам'ятаєш історію з викладачкою Ткаченко.

- Ні, я таке прізвище чую вперше.

- Ну, ти тоді, напевно, ще в школі вчилася. Так ось! Прийшла до нас на заміну ця Олена Прекрасна, тому що фізрук наш поїхав на заробітки в Іспанію, у нього дочка через рік мала поступати, а його копійчаної зарплати не вистачило б на оплату і тижня навчання.

- Ну і що та Олена поклала око на Потапенка?

- Її звали Кларою, а не Оленою.

- Але ти ж сам тільки що назвав її Оленою.

- Це її студенти так прозвали. Вона була богинею краси. Прямо ось сам бачу її зараз перед очима:  тонесенька фігурка, ніжки такі красиві, що і слів описати їх не вистачить, груди другого розміру ...

- Ти що сам міряв їй бюст? - роздратовано запитала я, починаючи ревнувати.

- Ні, але у мене око добре натреноване в такому. Можу визначити з першого погляду, який розмір має будь-яка дівчина. Так ось, очі в неї були зелені, як у кішки, і кігтики були на її гламурних пальчиках теж. Волосся було кольору хмаринок після дощу, біле-біле! - Женя аж очі закотив до неба, так солодко описував принади цієї панянки; прямо бридко було дивитися на нього. - Та й то не фарбоване волосся, як у більшості дамочок, а природнє від природи. Її батько, подейкували, був з Фінляндії.

- Женя вистачить вже її прикрашати! - розсердилася я. - Таких красунь не буває в природі. Завжди знайдеться якась вада: то ніс кривить в сторону, то одне око косить, то цицьок взагалі немає.

- Ця Клара була без єдиної вади! - вигукнув Женя так завзято, що мене ледве не вивернуло на виворіт. - Тому її звали Оленою Прекрасною. Заради неї можна було почати війну з усім світом, знаючи навіть при цьому, що перемоги вам не бачити. Але заради такої дівчини варто ризикнути, навіть ціною власного життя!

- Женя вистачить!

- А який ангельський у неї був голосок! Можна було заслухатись!

- Женя!

- Що вже ревнуєш, хоча ми з тобою і не зустрічаємося? - припустив хлопець.

- Що? - обурилася я.

- Уяви, що було з Ректоршою, коли вона побачила вперше, як Потапенко воркує з Оленою Прекрасною. Та вона в його кабінеті вчинила такий розгром, що прибиральниці працювали потім цілу ніч, а секретарці Церберисі довелося ще тиждень перебирати роздерті на шматки документи, а потім ще й місяць, щоб відновити всі знищені під час розгрому обліки, доповіді тощо.

- Нічого собі! - аж присвиснула я від подиву. - Хоча я, як особа жіночої статі, розумію дружину Потапенка. Але боюся я не з числа таких ревнивих істеричок. Якби я була на місці Ректорші, то я б тихенько пішла від такого кобеля-чоловіка, але не стала б точно на всі сто відсотків громити кабінет, при тому сповіщаючи всьому світу про зраду мого чоловіка. Я б від ганьби згоріла з сорому.