Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"

Роман мовчав, але й на його обличчі вимальовувався жах.

Арсен сидів, важко дихаючи. Тремтячими руками обхопив держално весла, стиснув, немов обценьками. Розумів, що треба охолонути, заспокоїтись і щось придумати, бо інакше Абдурахман і справді заб’є, засіче гарапником до смерті. Однак жодна путяща думка не лізла в голову. Та й що тут придумаєш?

Тим часом Абдурахман прочумався і поволі, опираючись спиною об стіну, звівся на ноги. Каламутним поглядом обвів нерухомих, застиглих у якомусь дивному напруженні гребців. Здавалося, він не розумів, що з ним сталося і чому невільники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в голові й досі гули джмелі.

Та ось його погляд упав на Арсена. Бридка гримаса спотворила кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз напружилась, а рука міцно стиснула руків’я гарапника.

Він ступив крок уперед. Але, мабуть, пригадавши, чим щойно закінчилась його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкірив крупні щербаті зуби.

— Гяурський пес! Невже ти гадаєш, що Аллах дарував тобі безсмертя? Ти жорстоко помиляєшся! Твоя смерть — на кінчику мого гарапника, нещасний, — зловісно прошепотів наглядач і звіддаля почав люто шмагати невільника. — Ось тобі! Ось тобі! Маєш!..

Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський і Воїнов зчинили крик. До них приєднались інші пайзени. Кричали на різних мовах, бо тут були люди з усіх кінців неосяжної Османської імперії та з багатьох суміжних країн.

— Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? — почулося з корми. — Ти забув, як сам сидів біля опачини?

— Скажений віслюк!

— Негідник! Чума б тебе забрала!

— Стамбульський злодюга! Розбійник!

Образливі вигуки сипалися зі всіх боків, та Абдурахман на те не зважав. Лайка ще більше розпалювала його, і він, оскаженівши, бив Звенигору смертним боєм. Може, й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупіт багатьох ніг. Кілька чоловік швидко спускалися вниз.

— Що тут сталося? Чому не гребуть ці прокляті свині? — розлігся гучний владний голос. — Де Абдурахман, гнів Аллаха на його голову!

Абдурахман виструнчився, зібгавши в руці гарапника. З обличчя враз злетів вираз люті. Натомість усі побачили, як дрібно тремтять його коліна, а нижня щелепа почала розпухати й одвисати донизу.

— Невільники збунтувалися, мій благодійнику капудан–ага Семестаф, — пролепетав він здерев’янілим голосом. — Їх підбурив оцей гяур, ця паршива собака, хай шайтан зжере його смердючу голову!

Наглядач тицьнув руків’ям гарапника в бік Арсена Звенигори.

Капудан–ага Семестаф спустився з останнього східця і зупинився перед Абдурахманом. Це був високий підстаркуватий турок з сивува–тою бородою і красивим обличчям, якого не міг спотворити навіть шрам, що червонів на щоці. Позад нього стали два корабельні аги.

— Хіба у мене на судні мало батогів, щоб примусити цей скот працювати як слід? — похмуро запитав капудан–ага.

— Я саме цим і займався, всемилостивий мій повелителю, — вклонився Абдурахман. — Але цей гяур ударив мене в обличчя.

Капудан–ага Семестаф глянув на Арсена. В тому погляді не було цікавості чи теплоти — так дивляться на річ, що невідомо як потрапила під ноги, або на норовисту тварину, яку треба приборкати.

— Бунт на кораблі карається смертю. Та не станемо ж ми непокірливого віслюка карати на горло — досить з нього кількох ударів гарапника! Тож усипте цьому негідникові так, щоб порозумнішав, але мав силу тягнути весло. В морі мені потрібні гребці живі, а не мертві!

Та невільник, на подив капудан–аги, випростався, високо підняв голову і доброю турецькою мовою сказав:

— Шановний капудан–ага помиляється, вважаючи мене за віслюка. Хоч я сьогодні раб, та все ж не втратив людської гідності, як оця свиня Абдурахман! Тому я волію краще померти, ніж зносити незаслужені знущання!

Капудан–ага з неприхованою цікавістю глянув на невільника. Наглядач Абдурахман теж вирячив очі, почувши добірну мову брудного гяура.

— Ти турок? — спитав Семестаф–ага. — Як ти тут опинився?

— Я купець, ваша милість. Мене підступно схопили мої вороги і завдали в неволю. Така ж доля може чекати кожного правовірного, від якого відступиться Аллах, хай славиться його ім’я!

— Як тебе звати?

— Белук, ефенді. Асан Белук, купець і син купця, а тепер — раб нашого найяснішого падишаха, хай живе він десять тисяч літ!

— Гм, цікаво, — буркнув Семестаф–ага. — І багатий твій батько?

— Достатньо багатий, щоб купити такий корабель, як «Чорний дракон», і поставити на нього гребців.

— О! — вирвалося у капудана–аги. — Чому ж він не викупив тебе?

— Він не знає, де я подівся. А я не можу подати йому звістку про себе. Як ага догадується, в моєму становищі це нелегко зробити. До того ж мій батько, хай береже його Аллах, живе в Ляхистані, в місті Львові… А це не близький шлях…

Арсен хотів зацікавити капітана можливістю одержати викуп, але з одною метою — забезпечити собі його заступництво перед Абдурахманом, який палає бажанням зашмагати невільника. Звичайно, рано чи пізно цей обман викриється, і тоді капудан–ага, чого доброго, сам накаже катувати обманщика або й стратити. Але далеке майбутнє мало турбувало козака. Головне — уникнути не–безпеки зараз. А що буде через рік чи два — про те він не хотів і думати.

— Ну, ось що, Белук–ага, — сказав капітан, — ми пливемо в Килію, і там я постараюся знайти людину, яка подасть про тебе звістку твоєму батькові. Хай старий готує гроші. Однак до того часу, поки я напевне не дізнаюся, що за тебе дадуть, ти сидітимеш біля весла і гребтимеш нарівні з усіма. Якщо ж проявлятимеш непокірність, Абдурахман швидко протверезить тебе. Ти чуєш, Абдурахмане?

— Чую, ваша милість, — зігнувся в дугу наглядач і спідлоба зловтішно глипнув на невільника.

— А тепер за роботу, негідні свині! — раптом закричав капудан–ага, — якщо хочете одержати свою миску чорби, за роботу!.. Абдурахмане, невже твій гарапник став такий легкий, що не може примусити цих тварюк ворушитися як слід?

Абдурахман ніби чекав такого наказу. З високо піднятим гарапником він кинувся до веслярів. Удар! Ще удар!

— За весла, прокляті гяури! За весла!

Невільники поспішно почали гребти. Кожен намагався ухилитися від дошкульного удару. Однак Абдурахман не проминув жодного — всіх почастував, окрім Арсена, котрого боявся поки що чіпати, не знаючи, як подивиться на це капітан судна.

2

Дні були тяжкі, а ночі ще тяжчі. Короткий час відпочинку, коли каторга лягала в дрейф або йшла під вітрилом,