Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іловайськ. Розповіді про справжніх людей 📚 - Українською

Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 114
Перейти на сторінку:
за двадцять років спільного життя не розгледіла чогось, не відмітила, треба звикати.

– Декілька годин потрібно, щоб оформити необхідні документи. Ви можете в штабі почекати, можете в місті, а потім повернутися, – сказав комбат.

– Я б із х-хлопцями х-хотів, – Олег показав дружині на торби з провізією, – посидіти. М-може, пригадаю ще щось.

– Хай іде, поговорить. А я вас до себе заберу, – відгукнулася до Наталії жінка у військовій формі. У мене тут кабінет поруч, там диван, можна відпочити.

Наталія погодилася. Жінку звали Олена. Вона перебралася в зону АТО до Краматорська служити услід за чоловіком, капітаном. Випили чаю, обговорили місцеве життя:

– Ви маєте рацію, Наталію. Тут нас далеко не всі нормально сприймають. Наприклад, я на квартирі живу. Збираюся до стоматолога, так хазяйка радить лікарці не казати, що я в українській армії служу. Люди тут дійсно інші, багато хто на Москву досі дивиться. А що на неї дивитися? Ми все життя на неї працювали, а який був нам із цього зиск?

– Як нам краще до Харкова дістатися звідси, щоб без проблем? – поцікавилася Наталія.

– Від аеродрому краще викликати таксі, якщо кошти дозволяють. Заїдете на автовокзал, поглянете, що їде. А так увечері краще потягом, годині о десятої він вирушає, здається.

У казармі Олег відчув себе навіть комфортніше, ніж удома. Принаймні йому здавалося, що більшу частину свого життя він провів саме тут, серед цих малознайомих людей, яким не потрібно нічого пояснювати.

– Мені б-багато не наливайте. Г-голова сильно п-потім болітеме.

– Та я трохи. Давай, Цар, за хлопців. Пам’ятаєш, як діло було? Як виходили? Розповідай.

Він пам’ятав уривками. Розповідав, а Лао та інші, хто сиділи за столом, додавали подробиці, кожен – свої. Як тільки колона рушила від чергового села, відразу почався купчастий обстріл, з’явилися перші поранені – осколками одному бійцеві перебило стегно, іншому – руку. Санітар надав допомогу, як міг: наклав шину, перебинтував; поранених відвезли нацгвардійці, які їхали в тил, а колона рушила далі. У полі, між двох лісосмуг колона чомусь різко зупинилася. Тоді Олег не знав причини, він їхав у передостанній машині, що замикала рух, і не бачив, що відбувалося попереду, а тепер йому розповіли – беемпе, що йшла першою, невдало різко загальмувала, в неї врізалася наступна беха, в них – вантажівка, в неї – ще одна. Утворився затор, виникла легка паніка, і тут у колону ударили з двох сторін із посадок зі стрілецької і великокаліберної зброї, замкнувши у вогняному кільці. Однією з перших підбили машину, в якій їхав замкомбата Коноваленко. Підполковник отримав поранення в грудну клітку, обидві руки і ногу і лише дивом залишився живий. Андрюху-Дула, який встиг зіскочити з підніжки машини на траву, розірвало на частини.

– Я лише берці бачив. Вони лежали і димілися. Більше нічого не залишилося, – розповідав Лао, і бійці, випиваючи, кивали головами, немов повторюючи, промовляючи це про себе: «Лише берці димилися, так і було…»

– А Десантник, який половину дороги на собі тільник рвав, надерти сраку сепаратистам присягався, як тільки підполковника поранило, тільник зняв, і руки догори підняв, як прапор – і пішов здаватися: «Братики, – кричав, – не стріляйте, я свій!» Ось таким наш герой виявився…

– От с-с-сука! – не витримав від подиву Олег.

– А я про що…

Після початку обстрілу ротний наказав усім, хто знаходився поруч, пересісти на дивом уцілілий «шишарик». Водила, колишній мент, начепивши на голову каску, заволав: «Це мій антирадар! Зніму лише тоді, коли удома спати ляжу!» – і натиснув на газ і до самого Комсомольського ногу з педалі не знімав. Напевно, це їх і врятувало – машина на хорошому ходу і те, що вони стояли в колоні передостанніми. Олег пригадав, як прямо за ними залповим вогнем накрило взвод Діда. Скільки там вижило? Дід, п’ятдесятисемирічний мужик пішов воювати замість сина: «Їм же однаково там, у військкоматі, хто саме, аби статистика… І прізвище у нас із сином однакові, що дивно (посміхався)… Прийшла сину повістка, а у нього дочка тільки народилася, на роботу влаштувався. Ні, подумав, краще я піду, я пожив уже. Дав триста доларів воєнкому хабара – і пішов служити».

– Всю колону знищили. Спалили вщент. Скільки загинуло, досі злічити не можуть. Більшість, ось як ти, Цар, безвісті зниклими числяться, – говорив хтось із бійців за столом, підливаючи в склянки.

Олег від горілки і сліз, що душили, вже погано розбирав, хто і що говорить, так йому було гірко й образливо за безглузді смерті друзів.

Він пригадав, як на елеваторі біля Комсомольського, де вони ховалися в ніч з 27-го на 28-ме, боєць, здається, 51-ї бригади, з тих, кого вони підбирали дорогою в лісосмугах, передав йому паспорт Діми Ілялетдінова, кримського татарина: «Все, що від вашого хлопця залишилося. Знайшли біля машини». Знаходилися люди і з інших частин і батальйонів: побиті, обпечені, подерті. Розповідали страшні речі про загибель товаришів, спалену техніку, про звірства росіян: «У посадці, там, за горою, багато наших полонених, ми намагалися відбити – не вийшло. Там їх чечени і козачки дорізали…» У підбитому танку в кукурудзі знайшли тяжкопораненого, зовсім ще молодого хлопчину років дев’ятнадцяти, як з’ясувалося, срочника російської армії. Пояснював крізь нелюдські стогони, що перед виходом командири забрали у них всі документи, мобільні телефони, сказали – висадка на вчення, показали сектор обстрілу – почали стріляти, а коли отримали у відповідь, то зрозуміли, що на війні. Хлопчина буквально хвилин двадцять протримався і помер, хоча допомогу надали, яку змогли.

Діда тією ж ночі на елеваторі розбив інсульт – відняло праву руку і ногу, не витримав безглуздих смертей молодих солдатів, більшість із яких віком були однолітками його сина. Дід лише про одне тоді просив – щоб не віддали в полон: «Краще я помру! Не витерплю такої ганьби під старість, залиште мені гранату!» Бійці відводили погляди вбік, не хотіли навіть уявляти собі цю картину.

– А що з Д-десантником д-далі стало? З росіянами пішов?

– На х… він пішов! На горі, де росіяни збирали всіх полонених і поранених, він їм здав замкомбата нашого, Коноваленка. Ходив вільно там, руки в брюки, як свій. Його першим і відпустили з полону. Казали, що повернувся додому, в Новомосковськ, за документами, і відразу ж утік. Його нині військова прокуратура шукає.

– А де С-санітар? – запитував Олег про знайомих бійців. – Адвокат? – бійці знизували плечима, ніхто не знав, що сталося з ними, пригадували лише, як Адвокат вилітав із вантажівки, що розірвалася на частини, разом, здається, з Джоником.

Олега радувало лише одне – ніхто

1 ... 74 75 76 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"