Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А Д-дула знайшли? Хоч що-небудь?
– Ні, лише берці. Їх Лао забрав, – Лао одразу ж приніс звідкись із куточка запорошені, всі в червоній глині, зв’язані шнурками, берці. Підібрати в тому пеклі берці тільки що розірваного на шматки побратима, тягати їх із собою сім днів по лісосмугах і байраках, ховаючись від російських солдатів і не кинути – на це здатний лише він, Лао.
Цар обережно взяв берці й заглянув усередину.
– А д-де н-ноги? – здивувався він.
Бійці знизали плечима.
– Хочеш із Дідом поговорити? Він тепер удома, в Харкові, в лікарні лежить. Алло, Діду? Передаю слухавку!
Документи віддали близько шостої. На вулиці сіяв дощик, удалині, десь на північ від Краматорська, чулися вже знайомі гуркоти важкої артилерії: г-гух; г-гух; г-гух. Таксистом виявилася жінка, що, як кажуть, побачила життя і знає, куди потрібно зайти і звідки правильно вийти. Не соромлячись, говорила вголос про те, що хвилювало в ті дні багатьох:
– У мене два сини, так краще хай відсидять у в’язниці, ніж підуть воювати! Не зрозумію, що вам всім там не йнялося? Оголосили б Януковичу недовіру і поставили б свого, а ви війною пішли! Все ж нормально було. Добре жили ж, добре!
Наталія спочатку не хотіла вступати в суперечку, так утомилася від двох днів поїздки без відпочинку, але тут не витримала:
– Так, ви жили, по вашому місту бачу, добре! Бачу, які у вас тут дороги, які зупинки, які вокзали! Ви жили добре, так! – вона не стримувала гніву. – А як уся інша країна жила? Ми ішачили на вас, ми! З кожного міста башляли стільки на ваш Донбас, щоб ви добре жили! Взяти на заводі у вас зарплати, і взяти у нас! Що, не так?
– П-припини! – прагнув заспокоїти дружину Олег, але та ніяк не могла замовкнути, і говорила, говорила, говорила про те, як несолодко живеться в Україні простій людині, як за двадцять з гаком років загубилася віра в щось краще і справедливе.
– За це ж люди і воюють… – почала було говорити таксистка, але вчасно осіклася.
– М-ми за це в-воюємо!!! – розгнівався вже і Олег.
Далі, до самого автовокзалу, мовчали.
– На автобусі або маршруті краще не їхати вам, пізно вже, – порадила таксистка. – Неспокійно у нас. Поки всі блокпости проїдеш… Давайте краще на потяг? Та й на жеде чекати краще.
Плацкартний вагон був заповнений пасажирами. Наталії й Олегу дісталися бокові місця, і вони, відкинувши столик, розклали їжу, що залишилася, і почали потихеньку їсти бутерброди. Поруч розташувалася компанія, очевидно, родина: одягнена дорого, доглянута жінка середніх років, рот – в яскраво-червоній помаді, судячи з розмови, поруч сиділи її брат і їх батьки, до них тут же підсіли знайомі:
– У мене хрещеник, – хвалилася пещена жінка, – в «денеері» вже до майора дослужився! Винагороди має! А був звичайним слюсарем у жеку!
– Ці козли-укропи знову вчора нас бомбили! – підтримували тему знайомі. – Коли вони вже передохнуть? – так вони і обговорювали українську армію окремо й Україну в цілому, не знаходячи для них жодного хорошого слова, поки не повлягалися спати.
Від таких розмов Олег і Наталія, переглядаючись, втягнули голови в плечі. Перед самою відправкою у вагон зайшли троє дебелих чоловіків. Коли вони проходили мимо у пошуках своїх місць, Наталія почула уривок з їх розмови: «Помочили укропів, треба ж і передихнути трохи!» – і гучний сміх. Вона втиснулася в сидіння. Її не покидало відчуття, що вони з чоловіком їздили в екстрим-тур, смертельно небезпечну екскурсію, і ось тепер настає останнє випробування – поїздка в потязі з ворогами.
Пещена з червоними губами вийшла в Харкові, за нею – три бойовики, які ввечері тішилися майбутнім відпочинком. Наталія й Олег виходили з вагона останніми, мовби не хотячи. Їм ще належало добиратися додому декілька годин, але праглося опинитися в рідній області, в рідному селі, серед таких же, як ти, серед тих, хто думає з тобою однаково, хто по тобі не стрілятиме, захотілося в ту саму мить, як тільки ноги торкнулися перону.
Коли сіли в маршрутку, подзвонив Лао. Сказав, що їде, нарешті, на Дебальцеве, там скоро буде гаряче. Олег його розумів: поки їх крутили в кривавій м’ясорубці під Іловайськом, там, десь далеко, в мирному Кременчуці, відбувся суд, і Андрюху заочно розвели з дружиною, по ходу відібравши квартиру і машину і, само собою, доньку – все це раптом виявилося не його.
– Залишився я на вулиці, братику! Голий як липка. Та я б і так доньці все віддав, без суду. Але доньці! – засмучувався Лао. – На неї б усе переписав! Моя мама ходила на суд, бачила, як дружину на джипі якась товста свиня привозила. Дружина на суді, уявляєш, заявила, що донька – не від мене?! І навіть якусь експертизу показували. Все купили, суки!
Спростовувати судове рішення Андрій не став, вирішив, що кращою відповіддю буде Дебальцеве. На те він і Лао: «…кожен мусить здолати свій шлях». Олег закрив очі, пригадав, як вони дісталися до першого українського блокпоста біля Волновахи, як попадали на землю від радості. Нацгвардійцям, які їхали на Многопілля, вони віддали весь свій боєкомплект, до останньої гранати. А далі пам’ятав лише картинки з Одеського шпиталю, до якого не пам’ятав, як і потрапив.
Жалість, з якою Наталія спостерігала за першими кроками чоловіка вдома, – як він обживався наново з речами, як заходив на ґанок, як невміло їв виделкою улюблену смажену картоплю з яєчнею, як жадібно пив колодязну воду, як спав, як кричав уві сні і плакав, і стогнав; і смикав руками і ногами, як закривав і ховав голову від чогось жахливого, як вив, як йшов, пакульгуючи, вулицею, як говорив із людьми, винувато посміхаючись – її жалість змінилася тим, що називають ніжністю. З них обох ніби зняли шкіру, і тепер вони боялися поранити одне одного необережним словом або занадто різким рухом. «Напевно, це і є любов?» – гадала Наталія. Любов, яку вони пізнали інакше, через багато років, прожитих разом. Рахунки за газ і електрику, долари, куплені по вигідному курсу і відкладені на ремонт, – все, що стосувалося матеріальної сторони життя і до війни складало головну його частину, раптом відійшло на другий план, стало здаватися не таким вже і важливим. «Головне, що всі живі-здорові! – думала Наталія. – І щоб не було війни!» Але війна, як і раніше, йшла.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.