Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

— Що трапилось? — здивовано спитала я.
Він потягнув мене за руку, виводячи з залу на вулицю. Я ледве поспівала за ним, намагаючись не наступити на поділ своєї розкішної сукні.
— Почекай, — зупинилась я на ґанку. — Ми не можемо піти, не попрощавшись з усіма. Що подумають гості?
Раймонд засміявся і підморгнув:
— Всі вони правильно подумають.
— А куди ми їдемо? Що за справа? — прошепотіла я, коли карета мчала нас вечірніми вулицями кудись за місто.
Раймонд прошепотів у відповідь, імітуючи мій тон:
— Ми їдемо в ліс, де нас з’їдять вовки! — він засміявся, дивлячись на мої широко відкриті очі. — Скоро сама все побачиш, потерпи трішки.

За вікном було темно, тому розгледіти щось було зовсім неможливо.
Через кілька хвилин удалині засвітилися вогні, карета повернула ліворуч, і ми під’їхали до якогось будинку, оточеного лісом майже з усіх боків.

Вийшовши назовні, я не змогла стримати захоплення. Світло виходило від факелів, встановлених уздовж широкої стежки, що вела до чорного ґанку з візерунчастими поруччями. Будинок був темно-коричневого кольору, двоповерховий, з похилою покрівлею.
— Чий це будинок? — спитала я, милуючись невеликими ялинками, що росли під вікнами.
— Мій, — просто відповів Раймонд, наче це було щось незначне. — Пішли всередину, ти замерзнеш.

Всередині було тепло і тихо. Горіли невеликі настінні лампи, створюючи затишну напівтемряву. Ноги тонули в густому м’якому ворсі килима, який так і хотілося помацати руками.
— Я й не знала, що у тебе є ще й будинок, — ошелешено промовила я, оглядаючи дорогий інтер’єр. — Покажеш мені його?
— Думала, що я живу в академії чи у маленькій квартирці в Греймуні? — усміхнувся він, підходячи ближче. — Будинок побачиш обов’язково, але завтра. Зараз я готовий показати тобі тільки одну кімнату…

Він замовк, обережно торкаючись моїх плечей, ніжно погладжуючи.
— Яку?
— Спальню, — хрипло відповів він, повільно проводячи по моїх руках до долонь і ведучи за собою.

Я ковтнула, відчуваючи, як тепло від дотику проникає в тіло й кружляє голову. Ноги затерпли й ледве переступали сходами.
Спальня була величезна! Мабуть, як чотири мої кімнати в академії.
На невеликому подіумі стояло ліжко, на яке я намагалася не дивитись, затишний диванчик з двома кріслами й маленький столик із якимись закусками.
— Як тобі? Подобається? — спитав Раймонд, відкидаючи з лоба пасмо темного волосся.
— Дуже красиво, — пробурмотіла я.

Звичайно, я вже здогадалася, про яку «справу» він говорив, коли йшов з урочистості.
Від хвилювання в голові все шуміло, руки ставали незграбними, я нерішуче м’ялась, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, як поводитись.
— Щось з тобою? — раптом спитав Раймонд. — Чому ти виглядаєш так, ніби готуєшся до найгіршого?

Його тон став відчуженим і майже холодним, даючи зрозуміти, що треба дещо прояснити.
— Ні, все гаразд, — я похитала головою, дивлячись на нього. — Річ у тому, що у мене зовсім немає досвіду в таких справах. І я не знаю, як себе поводити. Одним словом, мені незручно.

Він видихнув і обійняв мене. Жар його тіла відганяв початок тремтіння і трохи заспокоював.
— Я знаю, — тихо сказав він. — Нічого не бійся. І роби все, що захочеш.
— Добре, — прошепотіла я, відчуваючи, як починаю червоніти.
— Ти сьогодні така красива, наче фея з казки, — тихо сказав він, розстібаючи ґудзики сукні на моїй спині. — І я відчуваю себе найщасливішим чоловіком на землі.

Я усміхнулася, насолоджуючись легкими дотиками.
— Ти теж гарний, — прошепотіла у відповідь. — І я нічого не боюся, коли ти поруч.

Він ледь чутно стогнав, нахиляючи голову:
— Ти мене зводиш з розуму, ти знаєш це?

Його губи покрили мої ніжним поцілунком, що скинув моє тіло з голови до п’ят. Руки мимоволі ковзали по його мускулистій груді, чіпляючись за широкі плечі. Ноги розм’якли, і я безпорадно притулилася до сильного тіла, насолоджуючись поцілунком, дозволяючи йому стати глибоким і гарячим.

Голова кружляла, бракувало повітря, і одяг здавався зайвим. Я нетерпляче потягнула його піджак, бажаючи доторкнутися до теплої шкіри.

Раймонд перервав поцілунок і, дивлячись майже чорними очима, різко зірвав з моїх плечей сукню до пояса. Ґудзики грюкнули об підлогу, я скрикнула від несподіванки, залишившись лише в корсеті та легкій сорочці.
— Почекай, — прошепотіла я, стягуючи залишок пишної спідниці. Вона впала до моїх ніг, і Раймонд підхопив мене на руки, щоб покласти на ліжко.

Він зірвав з себе піджак і сорочку, вирвав ремінь зі штанів. Я закрила очі, судомно ковтаючи. В голові шуміло, кров текла по венах, наче рідка лава, а долоні пекли від нетерпіння.
— Відкрий очі, крихітко Ізабелло, — хрипло попросив Раймонд, лягаючи поруч і притягаючи до себе.

Я подивилася в його темні очі, усміхнулася і погладила по щоці.
— Дуже самотньо, — тихо зізналася я, — коли ти мене не цілуєш.

Він знову застогнав, обсипаючи мою шию гарячими поцілунками. Його руки проникли мені за спину, розв’язуючи шнурівку корсета і відкидаючи його вбік.

Сорочка так само безжально була відкинута, і я інстинктивно намагалася сховатися.
— Не треба, — похитав Раймонд головою, відводячи мої руки в сторони. — Ти прекрасна.

Його пристрасний погляд пожирав моє тіло, а всередині мене зародилося неймовірне відчуття від того, що він так на мене дивиться.
Серце билося нерівними поштовхами, шкіра горіла в тих місцях, яких торкалися жадібні губи. Задоволення спіраллю закручувалося всередині, концентруючись у самому низу живота.
Здавалося, що його руки були абсолютно всюди, не даючи мені отямитись, змушуючи вигинатися і хотіти більшого.
— Будь ласка, — мимоволі простогнала я, сама не розуміючи, про що прошу.
— Зараз, дорога, — відповів він, розводячи мої ноги та влаштовуючись між ними.

Його вага була приємною, але відчувши тиск чогось великого і твердого, я здивовано розплющила очі.
— Вибач мені, — прошепотів він. — Якби міг, взяв би біль на себе.
У той же момент він нахилився вперед, і мене прострілив гострий біль, вирвавши з горла крик і змусив стиснутись.
Я мимоволі намагалася відштовхнути Раймонда, але він завмер, хрипло дихаючи, і утримував мене на місці.