Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Увійшовши до тронної зали, я відчула, як напруження стискає груди. Навіть у мій перший візит сюди страх не був таким всепоглинальний. Здавалося б, зараз мені нічого боятися. Ці стіни стали майже рідними — надто часто доводилося тут бувати. Декани… Я завжди ставилася до них із глибокою повагою, і з роками вони стали чимось схожим на сім’ю. Далеку, холодну, чужу в багатьох сенсах, але все ж таки сім’ю. Я навчилася вести з ними конструктивний діалог, відповідати на їхні гострі запитання, тримати спину рівно під їхніми поглядами.

Тож що зі мною зараз? Чому цей холод у кінчиках пальців, цей стиск у грудях, ніби на мене дивляться не знайомі мені істоти, а хижаки, що вже відчули запах крові?

Я не встигла навіть розібратися у власних відчуттях, як переді мною вихором з’явився Ділан.

— Серйозно, Енжело?! — Його голос розрізав повітря, як кинджал. Він схопив мене за лікоть і буквально відтягнув за одну з колон, змушуючи зробити глибокий вдих. — Ти це справді задумала?

— Ділане, припини… — Я смикнула рукою, намагаючись вивільнитися, але він тримав міцно. — Я вже прийняла рішення.

Його очі блищали від злості й відчаю.

— Янголятко, прошу тебе! Одумайся! Ми знайдемо інший спосіб! Ми не дамо тобі…

— Ділане…

«І чому ніхто не втручається, щоб урятувати мене від цього допиту?»

— Це безумство! — Він різко розвернув мене до себе, змушуючи впіймати його погляд. — Ти навіть не знаєш, чи зможеш пройти Ворота. А якщо тебе просто зітре з лиця землі?

Я вже відкрила рота, щоб заперечити, але він різко приклав палець до моїх губ, змушуючи замовкнути.

— Ш-ш-ш! Гаразд, припустимо, Альв протягне тебе крізь Браму. А що далі?! Він не каже, як там усе влаштовано. Ми знаємо тільки одне: королева, яка, між іншим, ЗАБОРОНИЛА тобі навіть ментально наближатися до Альвхейму! А ти збираєшся просто так з’явитися в її володіннях? Через парадні двері? Ще й під ручку з цим… — Ділан презирливо скривився, кинувши погляд убік. Ймовірно, у бік Аелара.

Я не втрималася й хмикнула. Увесь цей його пафос був аж надто кумедним. Мене відверто тішило, як він кипить. Ділана, схоже, це бісило ще більше.

— … «Берсерком»! — прогарчав він. — Енжела, я серйозно!

Я лише винувато закліпала очима, мовляв: «Ну добре, продовжуй, я вся увага».

Ділан важко видихнув. У його погляді вирувала буря. Хвилювання, турбота, гнів, безвихідь. І страх.

— І що далі?! Якщо тебе спрожогу вб’ють вартові Альвхейму?

— Аелар подбає про це. Він…

— Гаразд. Якщо не вартові, то сама королева! Чому їй узагалі тебе слухати? Тебе, через яку один із її народу порушив безліч їхніх законів! Вона просто позбудеться тебе, і все.

— Чому всі вирішили, що мене обов’язково вб’ють?! — Я не стрималася й підвищила голос.

«Справді, чому ніхто не заспокоїть Ділана? Він же шипить на мене на всю залу!»

— А чому ти думаєш, що тобі залишать твоє дорогоцінне життя? — Його голос потемнів. — От бачиш.

Я стиснула губи, не знаходячи слів.

Ділан мав рацію. Говорив по суті. І всередині мене все холоділо від його слів. Але приймати це не хотілося. Нікому не хотілося.

Окрім нього.

Іронічно, що саме він, мій найкращий друг, мав би підтримати мене в цю мить. Саме він мав би стати тим, хто зміцнить мою віру в себе.

Але замість цього він був єдиним, хто не дозволяв мені в неї вірити.

Ділан гірко посміхнувся:

— Гаразд. Побудьмо абсурдними оптимістами. — Його голос звучав рівно, але в кожному слові вчувалася напруга. — Припустимо, тебе одразу ніхто не вб’є. Чому королева Альвхейма взагалі повинна тебе слухати? І вже тим більше — прислухатися до твоїх прохань, та ще й таких масштабних? Вони тисячоліттями сидять у своєму затишному куточку, їм немає жодного діла до того, що коїться на землі. Навіщо їм зараз втручатися? Навіщо витрачати свої ресурси?

Його слова зависли у повітрі, витісняючи навіть найменші звуки. Гнітюча тиша оповила залу, і я знала — нас слухали всі.

Я проковтнула клубок у горлі й нарешті, хрипким від хвилювання голосом, прошепотіла:

— Ділане… У нас немає альтернативи. Ми зобов’язані спробувати.

Мій голос тремтів, але погляд залишався твердим і рішучим.

Ділан різко стиснув кулаки й зі всієї сили вдарив по кам’яній колоні. Глухий звук відбився луною, пробираючи наскрізь. Я навіть відчула цей біль — гострий, роздратований, безвихідний.

Він кілька разів глибоко вдихнув, намагаючись опанувати себе, а потім… просто міцно обійняв мене, ховаючи обличчя у моєму волоссі. Його подих був гарячим, уривчастим, а пальці міцно стискали тканину на моїй спині, ніби він боявся відпустити.

Я відчула, як напруга поступово змінюється чимось глибшим, важчим. Ділан повільно відсторонився, але не відпустив мене. Його руки м’яко лягли на мої плечі, змушуючи підняти голову й зустрітися з ним поглядом.

У його очах світилися біль, турбота, безмежна любов.

— Я дуже сильно кохаю тебе, янголятко. Неймовірно. І так само сильно я хвилююся за тебе.

Його голос був низьким, сповненим ніжності й тривоги.

— Я знаю… — прошепотіла я.

— Я не можу тебе втратити.

Він нахилився і по-братерськи поцілував мене в лоб. Його губи ледь торкнулися моєї шкіри, але в цьому жесті було стільки тепла, що у мене защипало в куточках очей. Я мимоволі подумала, що було б значно легше, якби й Ділан зараз перебував у магічній комі, не відчуваючи всього цього болю.

— Ти й не втратиш. Я повернуся, обіцяю.

Я ніжно провела пересохлими губами по куточку його рота — ледь-ледь, як подих. У моєму голосі звучала така непохитна впевненість, що я й сама майже в неї повірила.

— Ділан, ти ж знаєш… Я тебе теж дуже сильно…

— Знаю, янголятко. Знаю.

Я більше не змогла стримувати сліз. Вони самотньо скотилися по моїх щоках, обпікаючи шкіру гарячими доріжками. Я швидко стерла їх долонею, гордо шмигнула носом і, зібравши всю силу духу, вийшла з-за колони.