Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Коли настав час, я з невеликою сумкою речей прямувала до зали, де вже зібралися кілька посвячених у цей захід осіб.

Із Сибіл я попрощалася кілька хвилин тому в її покоях. Усі сльози, здавалося, залишилися біля ліжка Евана, але й тепер моє серце стискалося від болю. Вона вчепилася у мене своїми тонкими пальцями, а її великі карі очі, наповнені сльозами, виглядали розбитими.

— Гей, малятко… Я ж не назавжди прощаюся. Я повернуся. Ти навіть скучити не встигнеш, — намагалася я заспокоїти її, хоч і знала, що це брехня.

— Ага… Не говори дурниць… Я вже сумую, — хрипко відповіла вона, витираючи очі.

Ми обидві розуміли, що будь-яка деталь могла піти не за планом. І це прощання могло бути справжнім. Але я гнала ці думки геть.

«Я повинна бути сильною. Заради Евана. Я зобов’язана повернутися до нього!»

— Я люблю тебе, — прошепотіла я, намагаючись посміхнутися до неї.

— А я тебе, Ен. Прошу тебе — бережи себе.

— Обов’язково. А ти — себе.

Її тоненькі пальчики, що досі стискали мою руку, тремтіли, а на моєму обличчі застигла сумна усмішка. Ця сильна і хоробра вовчиця, яка завжди стояла поруч, стала для мене справжньою сестрою.

Зібравши всі сили, я відпустила її руку і вдихнула на повні груди, намагаючись приборкати хвилю емоцій, що накочувала зсередини. Моє серце калатало, але я не мала права на слабкість. Попереду чекав вирішальний момент.

Я прямувала коридорами, впевненою ходою наближаючись до зали, де вже мали розпочатися події, від яких залежала доля багатьох. Але коли дісталася важких дверей, мене раптом ніби скувало. Серце почало битись швидше, а по спині поповзли крижані мурашки.

— Так і підеш?! — різкий голос змусив мене зупинитися.

— Глорія, — я повернулася і побачила її.

Вона стояла переді мною, ніби матеріалізувалася з темряви. Вампірка дивилася на мене своїм фірмовим крижаним поглядом, злегка примруживши очі. Ми були самі в просторому коридорі, і її присутність здавалася незвично владною та невідворотною.

— Значить, це правда.

І це прозвучало не як запитання, а як твердження.

— Глорія, я знаю, що останнім часом ми… Чорт, та ми обидві винні! Ми обидві наговорили одна одній зайвого. Але я впевнена, що ти насправді так не…

— Вибач мені, — перебила вона.

Я запнулася. Її слова прозвучали щиро, і в них було стільки болю, що мій захист миттєво впав.

— Я вже давно тебе пробачила, Глоріє. І ти мене?

— Давним-давно, — сказала вона, посміхнувшись, хоч і сумно.

Ми стояли одна навпроти одної, мов дві дурепи, мовчки усвідомлюючи, скільки всього залишилося недомовленим і скільки болю ми несвідомо заподіяли одна одній.

— Я розумію, чому ти йдеш, не дочекавшись пробудження Евана, — нарешті порушила тишу Глорія. — Він би тебе просто не відпустив. Мені це все не подобається, але… життям брата я зобов’язана тобі й цьому нестерпному Альву. І я вірю в те, що ви повернетеся. Інакше бути не може. Бо попереду на нас усіх чекає ваше весілля. Ти станеш мені справжньою сестрою. І я… щиро рада цьому.

Ці слова розчулили мене до глибини душі. Я не змогла стриматися і підійшла до неї, обійнявши міцно, як тільки могла. Вся образа, що жила в мені, враз розчинилася.

— Дякую, — прошепотіла я, ховаючи обличчя на її плечі.

Глорія обійняла мене у відповідь, і навіть усміхнулася. Її усмішка була теплою, а в куточках очей з’явився ледь помітний блиск.

— У мене до тебе прохання, — я ніяково дістала з кишені маленький конверт і простягнула їй. — Передай це Евану, коли він прокинеться.

Вона прийняла листа, уважно подивилася на нього, а потім кивнула.

— Звісно, передам, — сказала вона.

— Дякую, — я вдячно посміхнулася, намагаючись не розплакатися.

Ми стояли ще кілька секунд, мовчки дивлячись одна на одну.

— Скоро побачимося, Глоріє, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав упевнено.

— До зустрічі, Енжі, — відповіла вона тихо, але з надією.

Розвернувшись, я увійшла до зали, де на мене вже чекав Аелар. Тут усе здавалося безповоротним. Ось зараз він перенесе нас до брами Альвхейму, і дороги назад більше не буде.

«Ну що ж… Поїхали…»