Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

- Що село, а що місто - велика різниця! Там усе гудить, шумить. Машини то туда, то сюда. Пройти неможливо! Будинки такі там великі, вулиці великі, людей багато - і пройти не можна!

- Руслан уже звик до міста?

- Спершу сумував, а далі, як ходив гуляти - вертався вечором. Дім є дім!

- Ми завтра будемо тут прибирати, - каже Світлана.

- Хотіли сьогодні, та ви вже приїхали... - додає Марія.

- Тоді заодно підвіконники повитираєте всюди. Пилюка яка! Матінку божу повитираєте гарно. - Бере коралі із статуї. - Це, Свєточко, тобі, - щипаючи її за руку, - на весілля. Будеш віддаватися - я тобі їх дам.

Світлана сміється, ніяковіє.

- Хіба в таких одружуються? - питає Марія.

- Одружуються - одружуються! Не переживай, Марійко, і тобі такі куплю, коли віддаватимешся.

- Коли то буде!

- Ой, дівочки, роки так біжать, що й оглянутися не встигнете, а ваші діти уже виростуть і матимуть власних дітей!

- Добрий день вам, - чується голос Вірин. - Ви вже вернулися?

- То ти, Вірко?

- Ми підемо - погуляємо, - каже Світлана.

- Ідіть.

- Ми будемо в мене, якщо щось треба буде, - Віра додає.

- Добре. А ти чого з ними не ідеш?

- Ай, не хочу. У них свої секрети, - відказує Марійка.

Сонце уже припікає сильно. Лише у холодку можна сховатись від його надокучливих обіймів і від його нестримної ласки. По розпеченому асфальту то в цей, то в той бік з гуркотом пролітають машини, аж пилюка за ними стелиться.

Місто. Коли бути точніше, - село міського типу, Товсте. Люди гомонять, поспішають, викрикують. Чим дальше від базару, тим стає тихіше, а особливо вглиб міста, де немає траси. По прямій дорозі видніються знайомі постаті. Вони присідають біля одного магазину, щоб відпочити.

- Давай, розвивай, - каже Марія.

- Зачекай, - відповідає Світлана, акуратно розгортаючи шоколад.

- Треба було купити "Рошен".

- Ні, "Світоч" смачніший. На кусочок.

- Чого так мало?

- З'їж перше це, а потім я знову дам. В руках він швидко тане.

- Уже за п'ять дванадцята. Скоро буде бамкати.

- Давай, зачекаємо і послухаємо.

- Добре.

- Чому в них годинник прикріпили до церкви?

- Не знаю.

- В нас годинник - на пошті.

- Справді, шоколад смачний. Такий смак приємний і ніжний. Як він читається? - питає Марія, роздивляючись обгортку.

- Уже бамкає.

- У нас зовсім інший звук.

- Угу.

- Ідемо, сядемо там, на лавочку, бо на цьому бетоні можна міхур простудити.

- Пішли.

- Обережно - машина!

- Я бачу... Тепер можна переходити.

- Ідемо швидше, поки ніхто там не сів.

Через п'ять хвилин до них таки наважився підійти той хлопець, що не відривав погляду від лавки, де вони сиділи.

- Як тебе звати? - питає він у Світлани.

- Свєта, а це - моя сестра, Марійка.

- А мене звати Коля. Ви з міста?

- Ні, ми не звідси. Ми приїхали до баби на літо у село.

- У яке?

- У Свидову.

- Ага, це в той бік.

- А ти місцевий?

- Місцевий. То яке ваше рідне місто?

- Калуш. Чув про таке?

- Щось не пригадую.

- Воно біля Івано-Франківська.

- Франківськ я знаю де.

- О, це та пісня! - каже Марійка до сестри.

- То, здається, не та.

- Та ніби вона, - прислухаючись, - "No doubt",

- Я піду і ввімкну голосніше. Там мій друг продає, - відходячи від дівчат.

- Ні, це Тоні Брекстон, а не "No doubt".

- Я вже заплуталася.

- Ідемо вже, - встаючи.

- Ви йдете геть? - питає хлопець.

- Угу. Па-па. Може якось ще зустрінемось.

- Па-па.

- Перейшовши дорогу, вони зустрічають Аньку.

- Прівєт. Что ви здєсь дєлаєтє?

- Ми - з базару, - каже Свєта.

- Дайте мнє трохи сємошок.

- Ось, - насипавши їй трохи у долоню. - Что купілі?