Читати книгу - "Соловей"

Ізабель закидала чоловіка листям і гілками, але, відійшовши, побачила в багні свої сліди, у яких тепер зібралася вода. До того ж вона лишила глибокі канави, тягнучи його по землі. Чорний дим клубочився навколо. Полум’я підбиралося дедалі ближче.

— Лайно, — пробурмотіла Ізабель.

Вона почула голоси. Кричали люди.

Вона спробувала витерти руки, але лише розтерла багно.

З лісу до неї йшли три постаті.

— Ізабель, — гукнув чоловік. — Це ти?

Увімкнувся ліхтар, який освітив Генрі, Дідьє… та Ґаетана.

— Ти знайшла пілота? — спитав Генрі.

Ізабель кивнула:

— Він поранений.

Десь гавкали собаки. Нацисти були вже близько.

Дідьє озирнувся:

— У нас обмаль часу.

— Ми не дотягнемо його до міста, — мовив Генрі.

Ізабель прийняла рішення миттєво.

— Я знаю, де неподалік можна його сховати.

— Це погана ідея, — сказав Ґаетан.

— Швидше, — підганяла Ізабель. Вони стояли в сараї біля Le Jardin, зачинивши за собою двері. Непритомний пілот лежав на брудній підлозі. Плащ і рукавиці Дідьє були заляпані його кров’ю. — Відсуньте машину.

Відкотивши «Renault», Генрі й Дідьє відчинили льох. На знак протесту ляда заскрипіла й гучно вдарилася об крило автівки.

Ізабель запалила гасову лампу. Тримаючи її в одній руці, вона спускалася вниз хиткою драбиною. Її запаси їжі були частково використані.

Вона підняла лампу:

— Несіть його сюди.

Чоловіки обмінялися стурбованими поглядами.

— Не певен, що це хороша думка, — сказав Генрі.

— Який у нас вибір? — обірвала його Ізабель. — Тягніть його сюди.

Ґаетан і Генрі спустили непритомного льотчика в темний вогкий підвал і поклали на матрац, що зашурхотів під вагою його тіла.

Генрі занепокоєно глянув на дівчину. Нарешті він виліз із підвалу:

— Ходімо, Ґаетане.

Ґаетан дивився на Ізабель.

— Доведеться поставити машину на місце. Ти не зможеш вилізти, поки ми не повернемося. Якщо з нами щось станеться, ніхто не знатиме що ви тут, — вона була певна, що він хоче торкнутися її, і сама бажала цього. Однак вони стояли нерухомо. — Нацисти скрізь шукатимуть пілота. Якщо тебе впіймають…

Вона опустила голову, щоб приховати свій страх.

— Не дай їм мене впіймати.

— Думаєш, я не хочу тебе захистити?

— Знаю, що хочеш, — відповіла вона тихо.

Перш ніж він встиг ще щось сказати, його покликав Генрі:

— Ходімо, Ґаетане. Треба знайти лікаря й придумати, як їх завтра звідси витягти.

Ґаетан відійшов від неї. Здавалося, між ними простягся цілий світ.

— Коли ми повернемося, тричі постукаємо та свиснемо, тож не застрель нас.

— Я спробую, — сказала вона.

Він на секунду замовк.

— Ізабель…

Вона чекала, але йому було більше нічого сказати. Лише її ім’я, вимовлене з жалем, що стало такою звичною річчю. Зітхнувши, він розвернувся й поліз драбиною нагору.

За кілька секунд ляда зачинилася. Вона чула, як вони ставлять «Renault» на місце.

А тоді запала тиша.

Ізабель почала панікувати. Вона знову в замкненій спальні, а мадам Дюма з-за дверей кричить, щоб вона замовкла й припинила постійно щось просити.

Вона не змогла б вийти звідси, навіть якби це було терміново.

«Припини. Заспокойся. Ти знаєш що робити». Вона підійшла до полиць, відсунула батькову рушницю й дістала медикаменти. Там були ножиці, голка з нитками, алкоголь, бинти, хлороформ, бензедрин і пластир.

Поставивши поруч лампу, вона схилилася над пілотом. Його форма була просякнута кров’ю, тож було дуже складно віддерти тканину. Коли їй нарешті це вдалося, вона побачила величезну діру в його грудях і зрозуміла, що нічого не зможе вдіяти.

Дівчина сиділа поруч, тримаючи його за руку, поки він не зробив останній подих і не завмер. Його губи повільно розтулилися.

Вона обережно зняла з його шиї жетони. Їх треба було сховати. Подивившись на них, вона прочитала:

— Лейтенант Кіт Джонсон.

Ізабель погасила лампу й лишилася в темряві з мерцем.

Наступного ранку В’янн одягнула джинсовий комбінезон і фланелеву сорочку Антуана, яку вона трохи вкоротила під себе. Утім, вона була такою худою, що одяг усе одно висів на ній. Доведеться знову вшивати. Чергова посилка для Антуана вже стояла на кухонному столі, готова до відправки.

Софі погано спала вночі, тож В’янн дозволила їй ще трохи відпочити. Вона пішла вниз, щоб зробити кави, і мало не наштовхнулася на капітана Бека, який міряв кроками вітальню.

— Вибачте, капітане.

Бек ніби не чув її. Вона ніколи не бачила його таким схвильованим. Його зазвичай напомаджене волосся було незачесане. Одне пасмо постійно падало на обличчя, і він щоразу лаявся, відкидаючи його. При собі він мав пістолет, хоча раніше ніколи не носив його в будинку.

Він швидко пройшов повз неї. Гнів спотворював його привабливе обличчя.

— Учора збили літак, — сказав він, нарешті поглянувши на неї. — Американський літак. Його називали «Мустангом».

— Я думала, це і є ваша мета — збивати їхні літаки.

— Ми шукали всю ніч, але не знайшли пілота. Хтось ховає його.

— Ховає? Сумніваюся. Він, мабуть, уже мертвий.

— Тоді ми мали б знайти тіло, мадам. Ми знайшли парашут, але тіла не було.

— Але хто міг зважитись на таку дурість? — спитала В’янн. — Хіба ви не… страчуєте людей за подібне?

— Одразу.

В’янн ще ніколи не чула, щоб він так говорив. Вона відступила, а тоді згадала батіг, який він тримав у руках, коли депортували Рейчел.

— Вибачте за мої емоції, мадам. Однак ми намагалися поводитись якнайкраще, і от що ми отримуємо натомість від багатьох французів. Брехня, зрада і саботаж.

Шокована В’янн стояла з відкритим ротом.

Він помітив, що вона дивиться на нього і спробував усміхнутися.

— Пробачте ще раз. Це я не про вас, звісно. Просто комендант звинувачує мене в тому, що ми не знайшли пілота. Сьогодні я мушу це зробити, — він підійшов до дверей і відчинив їх. — Якщо я не…

Крізь відчинені двері вона помітила на своєму подвір’ї сіро-зелені обриси. Солдати.

— Гарного вам дня, мадам.

В’янн провела його до сходинки перед будинком.

— Зачиніть усі двері, мадам. Пілот може бути у відчаї. Навряд чи ви хочете, щоб він удерся у ваш дім.

В’янн повільно кивнула.

Бек долучився до солдатів і рушив попереду. Їхні собаки гучно гавкали, обнюхуючи землю біля зламаної огорожі.

В’янн поглянула на пагорб і помітила, що двері сараю привідчинені.

— Капітане! — гукнула вона.

Капітан і його люди зупинилися. Собаки рвалися з повідців.

Аж раптом жінка подумала про Рейчел. Саме там вона сховалася б, якби втекла.

— Н-нічого, капітане, — мовила вона.

Він різко кивнув і повів загін за собою в напрямку дороги.

В’янн швидко взула чоботи. Коли солдати зникли з поля зору, вона побігла до сараю. Двічі жінка мало не впала, послизнувшись на мокрій траві. Нарешті вона