Читати книгу - "Мертва зона"

А він і не ховається. Так уже вийшло, що йому завдано безжального удару. Втратити добрячий шмат життя — цілком достатня причина, щоб і самому стати безжальним.

Ну, а себе ж то ти он як жалієш?

— Розтуди його все, — буркнув Джонні сам до себе.

Тоді підійшов до вікна й визирнув надвір. За суцільною запоною гнаного вітром снігу годі було щось побачити. Аби тільки батько обережно вів машину — але й скоріше б він уже приїхав, бо його присутність ураз поклала б край цьому безглуздому самоколупанню.

Джонні знов підійшов до телефону й нерішуче спинився.

Жаліє він себе чи не жаліє, а він же таки втратив добрячий шмат життя. Можна сказати, самий цвіт. І не шкодував зусиль і праці, щоб віднайти себе. То хіба він не заслужив звичайнісінького спокою? Хіба не має права на те, про що оце думав перед кількома хвилинами, — на нормальне, буденне життя?

Немає такого життя, друже.

Може, й немає, зате достеменно є життя ненормальне. Як отого вечора в «Коуловій фермі». Провести рукою по одягу чужих людей і раптом дізнатися про їхні дріб’язкові страхи, маленькі таємниці, нікчемні радощі — оце таки ненормально. Це вже не божий дар, а прокляття.

Ну, припустімо, він зустрінеться з тим шерифом. Але ж немає ніякої певності, що він зможе бодай чимось зарадити. А навіть як і зможе? Хай навіть піднесе йому вбивцю на срібній тарілочці. І знов усе скінчиться такою самою прес-конференцією, як тоді в лікарні, тим самим цирком, тільки страхітливо більшого масштабу.

Крізь біль у голові почала пробиватися забута пісенька чи, власне, окремі співзвуччя. Ту пісеньку співали в недільній школі, коли він був ще зовсім малим хлопчиком. Вогник у моїй душі… ти світи, світи завжди… вогник у моїй душі… ти світи, світи завжди… ти світи, світи, світи…

Він зняв трубку і набрав службовий номер Вейзака. Тепер, після п’ятої, це було безпечно. Вейзак уже напевне пішов з роботи, а свій домашній номер визначні неврологи в довідники не дають. У трубці прогуло шість чи сім разів, і Джонні вже хотів її покласти, коли раптом озвався голос самого Вейзака:

— Алло, я слухаю.

— Сем?

— Джон Сміт? — Радість у Семовому голосі була непідробна, але водночас у ньому чулося й щось ніби замішання.

— Так, це я.

— Як вам цей сніг? — спитав Вейзак, чи не занадто жваво. — У вас там теж мете?

— Мете.

— У нас тільки з годину як почало. Кажуть… Джоне, ви дзвоните через шерифа? Це тому у вас такий сухий тон?

— Так, він подзвонив мені, — відказав Джонні, — і я не зовсім розумію, як це вийшло. Чому ви навели його на мене? Чому не подзвонили мені й не сказали, що ви дали… та, власне, чому не спитали перед тим моєї згоди?

Вейзак зітхнув.

— Джонні, я міг би сказати вам неправду, але це ні до чого. Я не спитав вашої згоди, бо боявся, що ви відмовитесь. А вже потім не подзвонив вам тому, що шериф узяв мене на глузи. Коли людина глузує з моєї поради, я, природно, так розумію, що цю пораду знехтувано.

Вільною рукою Джонні потер скроню й заплющив очі.

— Але чому, Семе? Ви ж знаєте, як я до цього ставлюся. Та й ви ж самі казали мені не лізти на рожен і перечекати ту бучу. Ви ж самі так казали.

— Це все через ту статтю в газеті, — сказав Вейзак. — Я подумав: Джонні живе в тих краях. І ще подумав: п’ять убитих жінок. П’ять…

Він говорив повільно, затинаючись, явно збентежений, і від цього Джонні стало ще тяжче на душі. Він уже шкодував, що подзвонив Вейзакові.

— Дві — ще зовсім дівчинки. Молода мати. Вчителька молодших класів, що любила вірші Браунінга… Усе це дуже банальне, правда ж? Таке банальне, що з нього навряд чи зроблять кінофільм чи телепередачу. А проте, все воно правда. Чомусь найдужче мене вразила та вчителька. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками…

— Ви не мали ніякого права приплутувати мене до своїх фантазій і гризот, — хрипко мовив Джонні.

— Мабуть, таки не мав.

— Без усяких «мабуть»!

— Джонні, як ви себе почуваєте? У вас такий голос…

— Добре! — відрубав Джонні.

— Судячи з голосу, не дуже.

— В мене голова розколюється від болю, хіба для вас це така дивина? Бога ради, дайте мені спокій. Коли я сказав вам про вашу матір, ви ж до неї не озвалися. Бо, як ви сказали…

— Я сказав, що є речі, які краще втратити, ніж знайти. Але це не завжди так, Джонні. У того чоловіка, хто б він не був, страшенно покалічена психіка. Він може накласти на себе руки. Певно, коли він два роки не давав про себе знати, поліція так і вирішила. Але в маніакально-депресивних осіб іноді бувають тривалі періоди заспокоєння, так зване «плато нормальності», а потім знов починаються перепади настрою. Він міг вчинити самогубство й після вбивства тієї вчительки минулого місяця. Та якщо не вчинив, що тоді? Він може вбити ще одну жінку. Чи двох. Чи чотирьох. Чи…

— Годі.

— Чому шериф Беннермен усе-таки подзвонив вам? Що змусило його передумати?

— Не знаю. Гадаю, виборці напосідають.

— Я щиро шкодую, Джонні, що дав йому цю пораду і тим наразив вас на прикрощі. Та ще дужче я шкодую, що не подзвонив вам і не сказав про це. Я справді винен перед вами. Бачить бог, ви таки заслужили право пожити спокійно.

Слухаючи ніби відгомін власних думок, Джонні не відчув полегкості. Навпаки, почувся ще нещаснішим і провиннішим.

— Гаразд, — мовив він. — Забудьмо про це, Семе.

— Я більш і слова нікому не скажу. Це, звісно, однаково що поміняти замок у стайні, коли коня уже вкрали, але твердо вам обіцяю. Я вчинив необачно. Лікареві так чинити негоже.

— Гаразд, — повторив Джонні.

Його точило почуття власної безпорадності, а Семові збентежені вибачення тільки посилювали її.

— Ми скоро побачимося?

— Наступного місяця я починаю вчителювати у Клівз-Мілзі. Тоді й до вас під’їду.

— Добре. Ще раз щиро прошу пробачення, Джонні.

Та годі вже вибачатися!

Вони попрощались, і Джонні поклав трубку, шкодуючи, що подзвонив. Може, йому зовсім не хотілося, щоб Сем отак одразу визнав свою вину. Може, насправді він волів би, щоб той сказав: «Ну звісно, порадив. Хотів, щоб ви одірвали зад од стільця і бодай щось зробили».

Він поволі підійшов до вікна й визирнув у темну заметіль. Запхали в стічну трубу, наче мішок з покидьками…

О боже, як голова болить!