Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

…У Сочі він вийшов виспаний, уже не трусило його, але випити страшенно хотілося; благав себе: «Підожди, не можна зараз, потім, після Півня, захмелієш і все погубиш». Але хтось інший, що жив у ньому, посміювався: «Усе погубиш саме тоді, коли не вип’єш. Півень відчує у тобі страх, а з ним треба жорстко розмовляти, держати марку, та ти ж мереживо не вмієш плести, коли не хильнеш».

На привокзальній площі взяв таксі, сказав везти в «Ахун», накрив стіл на дві персони; зарядивши офіціанта, попросив принести ікорки, осетрини, балика, жадібно випив тягучу соцьку й одразу подзвонив Півню:

— Жду, друже! Пропоную виступити по високому розбору…

— Зараз не можу, Варево… Чому ж заздалегідь не повідомив?

— Я щойно з літака… Стіл накритий…

— Ти один?

— А що?

— Ні, нічого, просто цікавлюсь… Теличок не привіз?

— У Тулу з своїм самоваром не їздять… На півгодини бодай підгреби… Машину прислати?

— Можу сам на трьох приїхати, — усміхнувся Півень. — Гаразд, жди…

…Пили донесхочу, потім подалися в «Жемчужппу», купили люкс, зняли двох проституток, замовили вечерю в номер. Там Варенов і попав у халепу; прокинувся, наче хтось його штовхнув, потягся до куртки: грошей не було; схопився, обмацав джинси, дві упаковки сотенних лежали в задніх кишенях; автоматично перелічив, лишилося тисяч п’ятнадцять, головні гроші розсовав у куртку, добре, що кишень багато; з готелю зразу схлинув; якщо лярви попадуться, «мусори» неодмінно прийдуть до нього — потерпіли й…

Півня дома не було; а може, він мене й обчистив? Він такий, шакал; загострювати стосунки не варто, лише один він в силі мені допомогти, більше поткнутися нема до кого, тупик!

Ждав його годин вісім; діждався; той зрадів — без гри, від душі:

— А я тебе в «Жемчужині» шукав, Варево!

— Мене лярви обікрали…

— Невже?! Крупно?

Варенов знизав плечима:

— Крупно, мілко, тепер не вернеш… Не «мусорам» же заяву писати… Мені один друг винен п’ятдесят косих, треба взяти, хочеш увійти в долю?

— Діло чисте?

— Я по мокрому ніколи не ходив, сам знаєш…

— Зараз усе перемішалося, Варево…

— Я не мішаюсь… До речі, як Артиста знайти? Записну книжку залишив у Москві…

— Артист давно зав’язав…

— Зсучився?

— Він великий авторитет, Варево… Таким немає резону сучитись… Стомився, мабуть… Та й потім, казали, в нього любов…

— Ну, це його клопіт… Ходімо, жахнемо, холодно мені чомусь. Тільки спочатку дізнайся його номер, га? Чи адресу, я краще до нього без дзвінка під’їду, навіщо зайвий раз каляти людину…

…Півень подзвонив до Москви; розповів про прохання Варева; адресу Артиста йому дали; інформація про цей дзвінок пішла двом адресатам: Сорокіну — по одних каналах, Костенкові — по інших.

…Варенова і двох озброєних бойовиків, що прийняли його в спостереження наступного ранку у Внукові, взяли в під’їзді будинку, де жив Артист. Операція вступала в останню фазу: Айзенберг завтра відлітав до Берліна — туди не потрібна західна віза, навіщо світитися біля посольства, гласність гласністю, а Чека всіх на плівку знімає, контора працює, він це розумів як ніхто…

А втім, ніхто не знав, що в нього був квиток на поїзд Москва — Берлін, який відправлявся з Білоруського вокзалу післязавтра ввечері, а в кишені до того ж лежав другий паспорт, на ім’я Андрія Григоровича Суконцева…

Строїлов зламався; відправивши батька на розтин, повернувся додому, ліг на вузенький шкіряний диванчик, укрився пледом, підтягнув гострі коліна до грудей і завмер, боячись поворухнутись. На телефонні дзвінки не відповідав, і не тому, що не було сили простягти руку, а тому, мабуть, що знав заздалегідь, хто дзвонить і що говоритимуть.

На душі стало порожньо, як у квартирі, звідки винесли всі речі жильці, що від’їжджають назавжди…

Чим далі, тим загостреніше він відчував, що батько худенький, немічний, насилу шкандибаючи у магазин зі своєю олімпійською пластиковою сумочкою, готуючи вечері (часто пересмажував, бідолашненький, зовсім став сліпеньким), — є остання рідна істота, яка зв’язує його з сотнями Строїлових, що жили колись на землі; він був тією пуповиною, котра давала змогу капітану відчувати своє родство з минулим, без якого життя можливе лише тоді, коли в тебе є дружина, діти, брати й сестри, добрі тіточки, старенькі дяді, рідня, одним словом. А коли ти лишився сам-один, утворилася така лунка тиша в самому собі, що кожен рух страшив, як у дитинстві, коли прокидався у спецбудинку і з жахом слухав безутішні схлипування тих, хто разом з ним був ув’язнений у цю тюрму — хіба що тільки без колючого дроту, але з гратами на вікнах.

…Посадивши в машину затриманого Варепова, ткнувши йому в рот сигарету, Костенко знову набрав номер Строїлова, знаючи заздалегідь, що ніхто не відповість.

— Здогадуєшся, куди я дзвоню, Варево?

Той похитав головою.

— До тієї людини, у якої твій хазяїн батька вбив…

— У мене немає хазяїв, — відповів Варенов, ставши зовсім спокійним, як тільки закінчилася виснажуюча душу непевність; до цього він весь час ждав, що йому хтось підкаже, вірив, що в останній момент щось допоможе йому, хтось візьме під захист, не можна йому гинути, несправедливо це, все життя попереду, здихають ті, кому судилось, а я ж приречений на довге й щасливе життя, не марно ж тринькав тисячі на ворожок?!

Зараз, сидячи з тим, чию фотографію йому показував Бос (коли ж це було? зовсім недавно, а здається, уже ціле життя минуло!), Варенов бачив обличчя Еміля й чув його слова: «Тепер такий час настав, Ісай, що треба все заперечувати, ніяких іграшок, вони до суду без доказів не підуть, отже — випустять, а коли ні — ми тебе викупимо, рукасті…»

Він немовби зубами тримався за ці слова, як за рятівний круг тримався, і тому відчував спокій, що входив у нього.

— У мене є твій палець, Варенов, ти знаєш, де ми його знайшли, немає смислу опиратися… Тим паче ти там, мабуть, не головний був… Говори правду, в мене часу мало, краще зразу визначимо позицію, гляди, і допоможемо в чомусь…

— Ось вони, мої пальці, — Варенов кивнув на кисті, стягнуті наручниками. — Кожна людина має пальці, вони для того й дані, щоб сліди залишати…

— Не прикидайся дурнем… Я тобі не про пальці кажу, а про палець… І не питаю, звідки в тебе при затриманні був пістолет у кишені… Все одно скажеш… Я тебе питаю про хазяїна, він мене цікавить.

— А я кажу, що немає в мене ніякого хазяїна! А пістолет ви мені самі