Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

— У нас кіно є, як ти цей пістоль у підвалі на Лісній брав.

— Ви суду кіно покажіть, нехай посміються.

— Знай міру, Варево…

— І ви — теж… Вп мені вину доведіть… Я вам свою чесність доводити не зобов’язаний… Ваш час тепер кінчився, по закону житимемо…

Костенко кивнув:

— Правильно. І житимемо по закону, але й розстрілюватимемо — по закону — також.

Він знову закурив, сказав сищикам, які сиділи поряд з Вареновим, щоб везли його оформляти на Петровку, і, подивившись нарешті на арештанта, неголосно сказав:

— Думай про те, Варево, яке алібі виставиш на ту ніч, коли Людку вбивали… Бачиш, я роблю все по закону, сильце не ставлю, даю шанс…

…Сорокінські бойовики мовчали; заперечували геть чисто все; і фінки не їхні, вперше бачать, і Варенова ніякого не знають, та й годі! На жодне запитання не відповідали; круті хлопці, нічого не скажеш, школа…

Костенко заїхав додому, взяв зі свого НЗ дві пляшки «Посольської», написав Маші записку, щоб не ждала, залишиться спати у Строїлова, вигріб у кульок з холодильника все, що було, й подався на Кутузовський проспект — стукатиму, закричу, відкриє, не може не відкрити…

…Він піднявся на четвертий поверх строїловського будинку, спинився біля квартири генерала, поклав кульок на підлогу й припав вухом до дверей. У сусідній квартирі хтось бездарно-дерев’яно розучував гами, в іншій верещали діти; в крайній біля телефону надривалася глуха бабуся, повторюючи крикливо-байдужне: «Голосніше, Лід, не чутно! Говори голосніше, в трубці тріщить, теперя, кажуть, усіх підслухують!»

Поклавши долоню на двері, Костенко поплескав кілька разів: кісточками стукати зараз йому здавалося неможливим, будь-який різкий звук для Строїлова ножем по склу…

Ніхто не відповідав.

Костенко нахилився до замкової щілини, припав губами, відчувши нудотний присмак міді:

— Андрію, відчини, у мене справа…

У квартир все ще було тихо.

— Андрію, не примушуй мене видиратися по драбині…

Все одно ввійду, вікно ж на кухні відчинено…

Він не чув кроків; двері відчинилися раптово; на порозі стояв зарослий, зовсім змарнілий Строїлов; на ньому були товсті вовняні шкарпетки, поверх джемпера натягнув старенький армійський ватник; випрасовані в стрілочку переливчасті брюки здавалися чужорідними, ніби з другої людини.

— Дуже спішно? — спитав він погаслим, охриплим голосом.

Костенко взяв кульок з гостинцями, ввійшов до квартири, ввімкнув світло й тільки тоді відповів:

— Дуже.

Строїлов стояв нерухомо, до кімнати не запрошував!

— Доповідайте тут.

— Я приніс горілку… Вам треба розслабитись.

— Я не п’ю.

— Та й я не алкаш… Так треба… По-християнськи…

— По-християнськи треба було попередити мене, що за татом почали полювати… А не грати в самодіяльність…

— Можна пройти на кухню?

— Ні… Я хочу побути сам…

Костенко поклав нарешті нещасний кульок на столик біля дзеркала, поліз по сигарети, але спинив себе: старий просив тут не курити — треба перетерпіти, обперся об двері й відчеканив:

— Мені прикро нагадувати, що саме я просив вас знайти людину, яка ці дні побула б з Володимиром Івановичем. І мені буде ще прикріше, коли ви скажете, що не пам’ятаєте цих моїх слів.

— Я привчив себе не вірити словам. Я ненавиджу слова. Ненавиджу, розумієте?! Кожне слово — перевертень! У вустах одного це правда, у другого — брехня, у третього — лестощі, у четвертого — зрада… Ви що, не могли сказати: «У мене є дані, що за старим полюють»?!

— У мене не було даних, капітане… Я відчував це…

— Ви не в театрі працюєте, а в карному розшуку.

— Я, між іншим, ніде не працюю… Отже, дозвольте мені жити так, як я хочу… І якби я, вірячи своїм відчуттям, не звернувся до Миколки Ступакова і він мені не дав на допомогу двох хлопців, Володимир Іванович не помер би у вас на руках, а лежав би на підлозі, проколотий шилом!

— Ідіть звідси…

— Нікуди я не піду… Пробачте, що ляпнув… це жорстоко… Прошу вас, простіть… Я дуже не люблю просити, розумієте? І повторювати не вмію двічі… Мабуть, це погано…

— Можете дати слово, що у вас не було фактів?

— Клянуся… Це дуже страшно — жити відчуттями, але без цього в нашій професії не можна… Думаєте, мені легко носити це в собі? А ще я відчуваю, що Сорокін може втекти…

— Дайте сигарету…

— Не дам.

— Я не курив тільки заради та… Дайте, не треба бути класною дамою, дайте…

Костенко простяг йому пачку і, підхопивши свій кульок, пішов на кухню.

Там було холодно, шибок, звичайно, ніхто не вставив; Костенко знайшов стару ковдру, забив стулку, ввімкнув газ, знайшов сковорідку, підсмажив варену ковбасу, зробив бутерброди з сиром і, заглянувши до кімнати (Строїлов знову лежав під пледом), спитав:

— Сюди принести?

— Не хочу…

— Я ж старався…

— Їжте… І пийте на здоров’я… Я вам не заважаю.

— Андрію, я розумію, як вам боляче… Але навіщо людей ображати? У вас було страшне дитинство… А в мене? Батько загинув, мати — медсестра… Я голодним був до того дня, поки не вступив до університету… Одержав стипендію — двадцять сім з полтиною, — вперше наївся від пуза… це дуже принизливо — бути голодним, Андрію, й ходити в одних черевиках по три роки… У мене відтоді пальці підвернуті, нога ж росла, а купити нові черевики не могли… І кімнатка у нас була біля кухні — вісім метрів… Стінка фанерна, шепіт чути… А в університеті треба було кожного дня дякувати товаришеві Сталіну за щасливе життя, якого не знає жодна людина на землі… Ми з порваними душами жили..» — Як це? Все розуміти й мовчати?

— А ви самі коли заговорили?! І не плутайте мене, обірванця, з собою! Ви після п’ятдесят третього стали недоторканим, Андрію Володимировичу! І спробуйте заперечити, що я не правду кажу!

— Петька Якір теж був недоторканий? Або Красін? Онук того, наркома?! Саджали обох! Мучили, погубили!

— Вас також саджали?

— Хочете довести, що і я тварюка?! Сам знаю… Налийте склянку…

Строїлов випив, від закуски відмовився, понюхав шматок хліба. Костенко лагідно всміхнувся:

— Не думав, що ви так умієте.

— Невелика наука… знаєте, як серце крається?

— Здогадуюсь…

Строїлов похитав головою:

— Ні… Не знаєте… Коли батько повернувся… Налийте ще… Спасибі…

— Закусіть…

— Я не п’янію… Так от… Коли батько повернувся, він одразу по мене приїхав… У дитячий приют… А я від нього виривався… Кричав: «Іди геть, я не хочу!» Звивався, коли на руки взяв, по щоках… бив… Плював йому… в очі…

Костенко прикрив обличчя долонями, налив собі горілки, тягуче випив її, теж не закушував, вона зараз була рятівничо-необхідною:

— Вихователі втовкмачили, що ворог?