Читати книгу - "Бікфордів світ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А щур уже біг повз зрізану гарматну башту до тонучого крейсера, біг швидко, немов розганяючись для стрибка.
Палуба крейсера майже порівнялася з пристанню. У Харитонова від хвилювання перехопило горло.
– Стій, дурню! – заволав він щурові. – Куди ти? Потонеш!!!
Але звірок, розігнавшись, стрибнув на залізну палубу і зник серед споруд. І тільки тихий дріб його бігу прозвучав у тиші, що несподівано настала. Потім завирувала вода, що поглинула палубу.
На обличчях кореспондентів, які спостерігали за одностороннім роззброєнням, з'явилася розгубленість.
Корабельні споруди та щогли з антенами зникли під водою. Але тиша тривала. Люди нерухомо стояли на пристані, й навіть запізніле клацання фотоапарата не злякало тишу.
Харитонов заплющив очі й до болю у вилицях зціпив зуби.
– Щури біжать із тонучого корабля, – промовляв він подумки. – Щури біжать із корабля… з одного тонучого корабля на інший.
Права його рука потягнулася до шнура. Сірники були вже в лівій руці.
Він розплющив очі й запалив сірник. Повільно підніс його до шнура. Шнур заіскрився…
Різкий удар звалив його. Перед його обличчям чиїсь чоботи затоптували іскристий кінець бікфордового шнура. Харитонов лежав і дивився, як чинить опір вогонь товстим гумовим підошвам. Але тут чобіт ударив його в обличчя, і червоні кола попливли перед очима.
Кореспонденти ожили і знову заклацали камерами, спостерігаючи, як люди в цивільному, потоптавши ногами дивного бородатого чоловіка в старій військовій формі, взяли його під руки й укинули в легкову машину.
Опритомнів Харитонов у кімнаті з цементною підлогою та вузькими нарами, прикрученими до холодної стіни. Доторкнувся до обличчя і відсмикнув руку – від різкого болю ледве не втратив свідомість.
Він перекинувся на спину, опустив руку, спробував витягнути з-під нар речовий мішок, але не знайшов його там. Підвів голову й оглянув камеру. Зупинив погляд на залізних дверях із квадратним заґратованим віконцем.
За дверима забряжчали ключі.
Увійшли двоє – наглядач у військовій формі та літній лікар у халаті, замалому і з дірками, крізь які було видно салатовий светр. Лікар нахилився до обличчя Харитонова, розсунув своїми товстими пальцями розбиті губи.
– Подвійний перелом вилиці, – сказав він, зітхнувши й випроставшись. – Боюся, що говорити йому буде важко.
Наглядач знизав плечима.
– Треба його взяти в тюремну лікарню, – здогадним тоном сказав лікар.
– Вставай! – м'яко наказав наглядач.
У тюремній лікарні годували рідкою манною кашею. Давали чай, прозорий, як вода. Нічого не говорили.
Через три дні Харитонов повернувся в камеру. І побачив, що на нарах навпроти лежить товстий чолов'яга. Лежить і палить, задумливо дивлячись у стелю.
– А, сусід! – Він повернув голову до Харитонова й усміхнувся, показавши два золотих зуба. – 3 поверненнячком!
Харитонов кивнув і сів на свої нари.
– Чом такий невеселий? – Чолов'яга підвівся на ліктях, із цікавістю роздивляючись сусіда.
– Чого веселитися? – похмуро, насилу ворушачи язиком, запитав Харитонов.
– Як чого?! – здивувався сусід. – Скоро свята! Печиво до чаю дадуть!
Харитонов гмикнув і влігся.
– Чув я, що ти теж шпигун? Колеги? – не вгамовувався сусід.
Харитонов відвернувся до стіни. Сусід іще кілька разів пробував розпочати розмову, але Харитонов мовчав.
За залізними дверима забряжчали ключі. Увійшов наглядач.
– Гей ти, з поламаним обличчям, підіймайсь! – наказав він.
Харитонов підвівся. Хвилин п'ять вони йшли коридорами вздовж однакових залізних дверей і слухали гучне відлуння своїх кроків, що розносилося по всій будівлі. Піднялися сходами із дротяною загорожею в два людських зрости. Пройшли крізь подвійні ґратчасті двері й опинилися в наступному коридорі.
– Не люблю!!! – заволав хтось істеричним голосом, і Харитонов, сторопівши, зупинився.
– Давай-давай! – підштовхнув його в спину наглядач. – Це він не тебе не любить.
Зупинилися біля коричневих дерев'яних дверей. Наглядач увічливо постукав.
– Входь! – відповіли звідти.
Наглядач підштовхнув Харитонова, і вони зайшли до кімнати, в якій сидів худорлявий чоловік років сорока, одягнений у цивільне. Коротке волосся було зачесане на проділ. На лацкані піджака висів латунний «ромбик» якогось інституту.
– Довго ж ви до нас ішли! – привітно мовив він.
– Ледве ноги пересував, – обурився наглядач. – Тільки який шум у коридорі почує – зупиняється!
– Так… – гмикнув хазяїн кабінету, прибравши з лиця усмішку. – Сідайте! А ти там почекай!
Харитонов сів на стілець навпроти худорлявого.
– Мене звуть слідчий Берутов, – сказав той. – А як вас?
– Молодший матрос Василь Харитонов.
Слідчий посміхнувся.
– Як називався ваш крейсер? – єхидно запитав він.
Харитонов не відповів.
– Гаразд, пора говорити серйозно! – Слідчий встав і, упершись долонями в поліровану поверхню столу, сказав: – За спробу терористичного акту вас чекає вища міра, і це у кращому разі. Я не говорю зараз про гірший випадок. Так от, якщо ви не хочете дізнатися, що таке гірший випадок, – будьте гранично щирі зі мною, адже я – ваш слідчий!
Харитонов мовчав.
Берутов сів і незадоволено втупився в цього рудобородого з розбитим обличчям чоловіка.
– Отже, ваше справжнє ім'я?
– Василь Харитонов.
– Припустимо. Від кого ви отримали завдання вчинити теракт?
– Ні від кого… Сам.
– Сам?! – здивовано перепитав Берутов.
– Так.
– А де взяли бікфордів шнур?
– На баржі, на якій я плавав.
– Коли плавали?
– Під час війни.
– Так, так… Де захована вибухівка?
– Динаміт на баржі, – стомлено відповів заарештований, – на березі Японського моря. Туди ж і шнур тягнеться…
Слідчий примружив очі.
– Не розігруйте божевільного! – із погрозою мовив він. – Звідси і божевільні, і здорові виходять в одні двері. Гаразд. Поговоримо про інше.
Слідчий нахилився й підняв із підлоги речовий мішок Харитонова. Вийняв ноти, пісковий годинник, карту Російської імперії.
– Почнемо по порядку: ви захоплюєтеся музикою?
Харитонов хитнув головою.
– Тоді звідки у вас це? – слідчий узяв ноти і помахав ними, як віялом.
– Композитор з Музлага просив у Кремль передати…
– А що таке Музлаг?
– Музичний табір.
– Хіба у нас музиканти не в загальних сидять? – немов сам у себе запитав слідчий. – Кому в Кремлі ви маєте це передати?
– Тому, хто музикою керує, – неголосно відповів Харитонов.
– Цікаво! – Слідчий натиснув маленьку чорну кнопку на столі.
З непомітних дверей вийшов військовий у званні лейтенанта.
– Ось! – Берутов простягнув йому ноти. – Розшифруйте і встановіть адресата; легенда – він у Кремлі музикою керує. Виконуйте!
Лейтенант човгнув чоботом і вийшов.
– Ну що ж, продовжимо! – миролюбно сказав слідчий. – Тепер поговоримо про час. Звідки у вас цей годинник?
– Сам зібрав, – прошепотів Харитонов.
– Так ви матрос чи є… склодув?
– Матрос.
Слідчий важко зітхнув.
– Ви мусите переконувати мене в тому, що всі ваші слова – правда, інакше… Хто зібрав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бікфордів світ», після закриття браузера.