Читати книгу - "Я, Богдан"

Гетьмани, поволі посуваючись з обтяжливим обозом слідом за молодим Потоцьким, були вже на той час за Чигирином, але, почувши про бунт реєстровиків і лякаючись бунту в себе за спиною, мерщій відступили назад на Черкаси і далі на Корсунь. Були як у мішку. Нічого не бачили, нічого не відали. Бо чужа земля довкола.

Я починав війну на своїй землі і вірив, що це принесе мені перемоги. Ще починав я свою війну рукою оборонною. Не вибирав розлогих рівнин і класичних полів битовних, одразу вподобав місце незвичайне — глухий кут між водами та болотами, а довкола балки степові та байраки. Цим заскочив невдалих регіментарів шляхетських аж так, що й вони самі теж обкопалися в цьому місці, яке для мене обіцяло звитягу, а для них погибель. Я твердо знав, що всі битви, які доведеться мені вести хоч і до кінця життя, — треба нав’язувати ворогові там, де він ніколи їх не сподівається. То води, то болота, то рови, то горби та яри, вічні перепони, перешкоди, так ніби й сама земля здиблювалася перед ворогами.

Під Жовтими Водами я замкнув Потоцького з Шемберком так, що вони не могли відступити без бою, однак і битися кінно не мали змоги, бо місце було нерівне, тяжке для коней, до того ж козаки за два тижні ще й перекопали все довкола так, що й сам чорт ноги зламав би.

Вночі Джелалій підвів реєстровиків під самі вали шляхетського табору. Присунулися нечутно й непомічено, без голосу, без брязку, без звуку. Вдарити мали вдосвіта, щоб не побити своїх, вриватися в передні шанці, захопити шанець з колодязем і тримати його, щоб одрізати панство від води. Гармат у діло не брали, бо в тіедярі вони тільки заважали б. На Тугай — бея надії не було й далі, тому язвелів Ганжі з вершниками вдавати орду на такій відстані, щоб недобрали з табору, хто воно й що. Запорожці йшли слідом за реєстровиками, не даючи шляхті спам’ятатися. Ще я виставив з боків Нечаєвих лучників, бо самопал гарна річ, а лук ще ліпша.

Як стало сіріти, лучники без зайвого шелесту прибрали сторожу на валах, та хіба ж при такому ройовиську людському всіх прибереш? В таборі шляхетському; чи й спали після того, як умикнули їм зі—під самого носа реєстровиків, та й стереглися там доволі пильно, бо ж не всі такі жовтороті, як ніжинський старості Потоцький, — багато там воїнів досвідчених і витривалих, могли б позмагатися в Досвідченості й хитрощах будь з ким.

Тож при першому хрипінні недобитої сторожі, від першого крику тривожного вмить скинувся весь польський табір, і на моїх козаків, що мовчки дерлися на вал, вдарено з такою страшною силою, таким вогнем густим, що й земля під ними загорілася, але сила натрапила на силу, вогонь на вогонь, завзяття на завзяття, запеклість на запеклість, до того ж ми наступали, а ворог оборонявся, хоч і не любив того заняття, не вмів, надто ж — не хотів марудитися.

З чигиринською сотнею я сам прискочив помагати Джелалієві. Нечаївці з диким гуком і галалайканням мовби татарським знетямили оборонців, всі мої полковники, осавули й сотники билися на валах поруч з козаками, відступати нам не було ні охоти, ні потреби, коли з середини шляхетського табору вдарила на нас лава панцирної їзди, то й вона зламалася об козацькі піки, розсипалася, втратила свою грізну силу і вимушена була відступати. А тут реєсгровики з шляхетського обозу, скориставшись з погрому гусарів, мерщій запрягли вози і виїхали до нас, надто що передні шанці вже були в руках Джелалія.

Шемберк ще сподівався помочі від коронних гетьманів, тож не кинувся відбивати і втрачені шанці, а мерщій став сипати нові, перегороджуючи, власне, свій табір

— Вдаримо на панів, поки не обсипалися, гетьмане? — прискалив око Джелалій.

— Хай обсипаються. Тепер уже не ми вдарятимемо, а вони хай вириваються. Ми ж і так поклали стількох товаришів своїх. Мертві вимагають пошанування.

Без шапки, в простому темному жупані, пішов я між тих, хто поліг у нашій першій великій битві. Лежали хто як біг, хто як бився, хто як перемагав, і жоден не лежав як мертвий. Згадалося мені, як ішов отак колись полем нашої поразки на Сулі — лежали там самі вбиті. Тут не було вбитих — тільки переможці. І не були неприродно великі, як там, на Сулі, але не були й непомітно малими, як ото казав колись Ювенал: мовляв, смерть одна тільки знає, які малі тіла людські. Ні, вони були такі самі, як і всі ми, живі, так само дивилися на небо, одкривали груди вітрові, а уста — дощам і росам, так само прислухалися, скільки накують їм років зозулі, а як не їм, то дорогим їхнім людям, народові їхньому, землі їхній. Гей, браття моє полегле та невмируще! Сумують за вами і степ, і зозулі, і вовки, і вітри, сумуємо й ми всі і хочемо влаштувати вам похорон козацький та й влаштуємо ж!

Козаки ходили між полеглих, впізнавали товаришів, промовляли до знайомих і незнайомих:

— Не журіться: бач, серед якого гарного степу лежатимете!

— І заснули вічним сном не на голій землі, а на подушках з ворожих тіл.

— Лежите, як герої, а панство валяється, як гнилі дерева.

— Оце ж і висповідатися не мали кому, бо всі попи порозбігалися.

— У гетьмана, кажуть, є піп!

— А що їм піп? Хай сповідаються або милосердному Богу, або землі—матері, або Чорному морю та Дніпрові—батькові, або й старій людині.

— Торохнемо над вами з гармат, заграємо в суремки, а харамаркати зайвини і не дамо нікому!

— Ось не мели дурниць, бо ж он сам пан гетьман!

— Де? То ж простий козак!

— Перед мертвими всі прості…

Я схиляв голову, знай схиляв голову свою важку:

Буде й нашим лихо, як зозуля кувала;

Що вона кувала, проміж святих чувала;

Що вона кувала, тому й буги — стати.

Як стануть біси правих і неправих єднати,

Душі забирати, у пекло докупи складати.

Ой не дамо наших полеглих у пекло, а шукатимемо для них козацького