Читати книгу - "Час жити і Час помирати"

Повернулась Елізабет.

— Як ти це знайшов?

— Випадково. Як же ще можна таке знайти?

Вона пройшла по моріжку і помацала пальцями бруньки на кущах бузку.

— Вже набубнявіли. Ще зелені й гіркі на смак, але скоро порозпукуються.

— Так, — сказав Гребер. — Вони зацвітуть. Через кілька тижнів.

Елізабет підійшла до нього. Вона пахла милом, свіжою водою і молодістю.

— Як тут чудово! Дивно, але в мене таке відчуття, немовби я тут уже була.

— Мені це також здалося, коли я побачив цей будинок уперше.

— Таке відчуття, ніби це колись уже було. Ти, я і цей садок. Так, наче бракує ще якоїсь дрібниці, чогось останнього, щоб детально все пригадати. — Вона поклала голову йому на плече. — Але цього не станеться. Для цього завжди бракує якоїсь дрібниці. А може, ми й справді колись уже пережили все це, а тепер переживаємо ще раз.

Фрау Вітте принесла супник.

— Я хотів би одразу віддати вам талони, — сказав Гребер. — У нас їх небагато. Частина згоріла. Але цих, гадаю, вистачить.

— Мені всі не потрібні,— пояснила фрау Вітте. — Сочевиця ще з довоєнних часів. Кілька штук треба на ковбасу. Решту я потім принесу вам назад. Хочете щось випити? Є кілька пляшок пива.

— Чудово! Пиво — це саме те, про що ми мріяли!

Вечірня заграва згасала просто на очах. Заспівав дрозд. Гребер згадав, що вже чув дрозда вранці. Він сидів у церкві на статуї, що зображала хресний хід. З того часу сталося чимало подій.

Гребер зняв кришку супника.

— Ковбаса. Справжня свиняча ковбаса. І сочевиця, зварена круто. Не їжа, а мрія!

Він наповнив тарілки, й на мить йому здалося, що має дім, дружину, садок, стіл, їжу, безпеку, а кругом панує мир.

— Елізабет, — сказав він, — якби тобі запропонували десять років жити ось так, як тепер, — серед руїн, в цьому саду, разом зі мною, ти б згодилася?

— Одразу ж! І навіть довше.

— Я теж.

Фрау Вітте принесла пиво. Гребер повідкупорював пляшки і наповнив склянки. Вони випили. Пиво було холодне й смачне. Вони взялися за суп. Їли повільно, спокійно і поглядали одне на одного.

Стемніло. Промінь прожектора перетнув небо, уткнувся в хмари і поповз далі. Дрозд замовк. Упала ніч.

Прийшла фрау Вітте, щоб долити супу.

— Ви мало з’їли, — сказала вона. — Молоді люди мають добре їсти.

— Ми з’їли, скільки могли. Супник майже порожній.

— Я принесу вам ще трохи салату. І шматок сиру.

Зійшов місяць.

— Тепер ми маємо все, — мовила Елізабет. — Місяць, сад, ми повечеряли, і в нас ще цілий вечір. Це так чудово, що навіть не можна про це не говорити.

— Так люди жили раніше. І не вбачали в цьому нічого особливого.

Вона кивнула і озирнулася навколо.

— Руїн звідси зовсім не видно. Їх не видно за садом. Дерева все заступають. Подумати тільки: на світі є цілі країни, де все виглядає саме так!

— Після війни ми туди поїдемо. Побачимо незруйновані міста, вечорами вони будуть залиті морем світла, й ніхто не боятиметься бомб. Ми гулятимемо попід осяяними вітринами, і навколо буде так світло, що ми, нарешті, ввечері бачитимемо одне одного так, як удень.

— А нас туди пустять?

— Як туристів? А чому б і ні? В Швейцарію?

— Для цього потрібні швейцарські франки. Де ми їх дістанемо?

— Візьмемо з собою фотоапарати і там їх продамо. Грошей вистачить нам на кілька тижнів.

Елізабет засміялася:

— Або коштовності чи шуби, яких у нас немає!

Прийшла фрау Вітте з салатом і сиром.

— Вам тут подобається?

— Так, дуже. Можна нам іще трохи посидіти?

— Скільки забажаєте. Я принесу вам ще кави. Звичайно, ячмінної.

— Ще й кава! Сьогодні ми живемо, мов князі,— сказав Гребер.

Елізабет знову розсміялася.

— Мов князі, ми жили спочатку. Їли гусячу печінку, ікру й пили пфальцське вино. Тепер ми живемо, як люди… Так, як мріємо жити потім. Хіба це не прекрасно — жити?!

— Так, Елізабет.

Гребер поглянув на неї. Коли вона повернулася з фабрики, то мала стомлений вигляд. Тепер Елізабет відпочила. Так з нею траплялося завжди; для цього їй потрібно було не багато.

— Це буде чудово — жити! — сказала вона. — Ми так мало жили. Мало бачили. Все ще попереду. Те, що для інших людей звичайна річ, для нас буде справжньою романтикою. Повітря, яке не пахне згарищами. Або вечеря без талонів. Крамниці, в яких можна буде купити все, що забажається. Міста без руїн. Можливість розмовляти, не озираючись довкола. Ніякого страху! Це триватиме ще довго, але страх поступово зникатиме, і навіть коли він іноді й появлятиметься, то буде щастям, бо люди знатимуть, що їм уже немає чого боятися! Ти в це віриш?

— Так, — мовив Гребер через силу. — Так, Елізабет. Якщо все це буде справді отак, то нас чекає ще багато щастя.

Вони сиділи допізна. Гребер заплатив за вечерю, і фрау Вітте пішла спати. Вони залишилися вдвох.

Місяць піднявся вище. Нічний запах землі і молодого листя ставав дедалі сильнішим і, оскільки вітру не було, на якийсь час забив запах куряви і сміття, що висів над містом. В кущах щось зашаруділо. Кіт полював на пацюків. Пацюків стало більше, ніж раніше; під руїнами вони знаходили вдосталь їжі.

Гребер з Елізабет пішли об одинадцятій годині. У них було таке враження, ніби вони покидають якийсь казковий острів.

— Ви запізнилися, — сказав їм причетник. — Всі місця зайняті.

Це був інший причетник. Він виглядав молодо, був ретельно поголений, сповнений почуття власної гідності. Мабуть, це він виказав Йозефа.

— А чи не можна нам переночуватив церковному саду?

— В церковному саду скрізь, де є тенти, вже повно людей. Чому б вам не піти в бюро допомоги тим, хто постраждав від бомбардування?

О дванадцятій годині ночі таке запитання було ідіотське.

— Ми покладаємося більше на бога, — відповів Гребер.

Причетник пильно подивився на нього.

— Якщо ви залишитеся тут, вам доведеться спати просто неба.

— Це байдуже.

— Ви одружені?

— Так. А що?

— Це дім господній. Неодружені не можуть ночувати тут разом. В критій галереї ми маємо відділення окремо для чоловіків і для жінок.

— Навіть коли вони одружені?

— Навіть коли одружені. Галерея належить