Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

— Я і їй це сказав би, — відповів граф. — Я не жартую. Я ніколи не жартую з людей. З людей жартувати — ворогів наживати. Я цього ніколи не забуваю.

— Ваша правда, — сказала Брет. — Щира правда. Я завжди жартую з людей, і через те не маю жодного друга в цілім світі. Окрім Джейка.

— З нього ви не жартуєте.

— Ніколи.

— А може, все-таки, — спитав граф, — може, ви й з нього жартуєте?

Брет глянула на мене, і біля кутиків її очей зібралися зморшки.

— Ні,— відповіла вона, — з нього я б не стала жартувати.

— Розумію, — сказав граф. — 3 нього ви не жартуєте.

— Щось у нас пішла нудна розмова. — сказала Брет. — Може, візьмемось до шампанського?

Граф нахилився й покрутив пляшки в блискучому відерці.

Воно ще не охололо. Ви весь час п'єте, люба. Чому б нам не побалакати трошки.

— Я вже хтозна-як набалакалась. Всю себе вибалакала Джейкові.

— Мені хотілося б почути, як ви розмовляєте по-справжньому, люба. Бо розмовляючи зі мною, ви навіть не докінчуєте речень.

— Докінчуйте за мене. Нехай кожен докінчує їх, як кому заманеться.

— Вельми цікавий спосіб, — граф нахилився й знову покрутив пляшки. — А все ж мені хотілося б послухати, як ви розмовляєте.

— От дурень, га? — сказала Брет.

— Ну, — граф витяг пляшку з відерця, — мабуть, ця вже охолола.

Я приніс рушника, він добре витер пляшку й підняв її над головою.

— Я люблю пити шампанське з великих пляшок. Вино в них краще, хоч охолодити його важче. — Він тримав пляшку й дивився на неї.

Я поставив склянки.

— Може, все-таки відкоркуєте? — запропонувала Брет.

— Так, люба. Зараз відкоркую.

Шампанське було чудове.

— Оце-то вино! — Брет піднесла свою склянку. — Треба випити за що-небудь. За здоров'я короля!

— Таке гарне вино — не для тостів, люба. До нього не слід домішувати емоції. Втрачається смак.

Склянка Брет була порожня.

— Чому б вам не написати книжку про вина, графе? — сказав я.

— Містере Барнс, — відповів граф, — од вин мені треба одного: насолоди.

— Прошу ще трошки насолоди. — Брет підставила склянку.

Граф обережно наповнив її.

— Будь ласка, люба. Розтягніть цю насолоду, а потім можна і впитися.

— Впитися? Ви сказали «впитися»?

— Люба, ви чарівні, коли п'яні.

— Ти чуєш, що він каже?

— Містере Барнс, — граф наповнив мою склянку, — по-моєму, Це єдина жінка в світі, яка однаково чарівна і п'яна, і твереза.

— Видно, ви погано знаете світ.

— Чому ж, люба. Я всього надивився. Побував у бувальцях.

— Пийте, не відставайте, — сказала Брет. — Ми всі побували в бувальцях. І Джейк, мабуть, надивився всього не менше, ніж ви.

— Люба, я певен, що містер Барнс бачив дуже багато. Не думайте, сер, що я цього не думаю. Але і я надивився всього.

— Авжеж, надивилися, золотко, — сказала Брет. — Я просто пожартувала.

— Я брав участь у семи війнах і чотирьох революціях. — сказав граф.

— Ви воювали?

— Доводилося, люба. І був поранений стрілами. Ви коли бачили шрами від стріл?

— Покажіть.

Граф підвівся, розстебнув жилет і верхню сорочку. Нижню він задер до підборіддя, оголивши чорні груди й могутні, опуклі в світлі лампи м'язи живота.

— Бачите?

Трохи нижче ребер біліли два рубці.

— А тепер подивіться, де вони вийшли.

І над попереком були два таких самих рубці, завтовшки як палець.

— О, це не абищо!

— Навиліт.

Граф поправляв сорочку.

— Де це вас?

— В Абіссінії. Мені тоді минав двадцять перший рік.

— Що ви там робили? — спитала Брет. — Служили в армії?

— Ні, люба, то була ділова подорож.

— Я ж тобі казала, що він свій. Казала ж? — Брет обернулася до мене. — Графе, я люблю вас. Ви чудо.

— Я радий, люба, але це неправда.

— Не будьте занудою.

— Розумієте, містере Барнс, саме тому, що мені довелося так багато пережити, я й навчився втішатись життям. Ви згодні зі мною?

— Так. Цілковито.

— Я знаю, — сказав граф, — у цьому весь секрет. Треба виробити собі шкалу цінностей.

— І з вашими цінностями ніколи нічого не трапляється? — спитала Брет.

— Ні. Тепер уже — ні.

— Ви ніколи не закохуєтесь?

— Навпаки, — сказав граф. — Я завжди закоханий.

— І як це позначається на ваших цінностях?

— Це одна з них.

— у вас немає ніяких цінностей. Ви мертві, ясно?

— Ні, люба. Ви помиляєтесь. Я зовсім не мертвий.

Ми випили три пляшки шампанського, і граф залишив кошик у мене в кухні. Ми повечеряли в ресторані в Булонському лісі. То була гарна вечеря. Їжа посідала визначне місце в графовій шкалі цінностей. Як і вино. За вечерею граф був у доброму гуморі. Брет — теж. Ми приємно провели час.

— Куди б ви хотіли тепер? — спитав граф після вечері.

В ресторані вже нікого, крім нас, не було. Двоє офіціантів стояли, прихилившись до дверей. Їм хотілося додому.

— Можна податися на Монмартр, — сказала Брет. — Ми чудово посиділи, правда ж?

Граф аж сяяв. Він був надзвичайно задоволений.

— Ви дуже приємні люди, — сказав він. Він уже розкурив нову сигару. — Чому б вам не одружитися?

— Ми хочемо жити кожне своїм життям, — відповів я.

— І робити кожне свою кар'єру, — додала Брет. — Ну, ходімо. Ходімо звідси.

— Випийте ще чарку коньяку, — сказав граф.

— На Монмартрі вип'ємо.

— Тут краще. Тихіше.

— Далася вам та тиша, — кинула Брет. — Чого ви, чоловіки, так шукаєте тиші?

— Ми любимо її,— відповів граф. — Так само, як ви — галас.

— Ну, гаразд, — сказала Брет. — Замовляйте.

— Офіціанте! — гукнув граф.

— Слухаю, мосьє.

— Який у вас найстаріший коньяк?

— Тисяча вісімсот одинадцятого року, мосьє.

— Несіть пляшку.

— Ну, це вже занадто. Джейку, зупини офіціанта.

— Послухайте, люба. За старий коньяк я плачу охочіше, ніж за будь-яку іншу старожитність.

— А у вас багато тих старожитностей?

— Повен дім.

Врешті ми поїхали на Монмартр. У Зеллі було людно, накурено й гамірно. Музика оглушала. Ми з Брет танцювали. Було так тісно, що ми насилу переступали з ноги на ногу. Негр-ударник помахав Брет рукою. У самій тисняві ми тупцяли на місці перед ним.

— Як справи?

— На всі сто.

— Ну й добре!

Він був самі губи й зуби.

— Ми з ним друзі,— сказала Брет. — Першокласний ударник.

Оркестр замовк, і ми почали пробиратися до столика, за яким сидів граф. Оркестр знову заграв, і ми почали танцювати. Я подивився на графа. Він сидів за столиком і курив сигару. Музика знову скінчилася.

— Ходімо до нього.

Брет рушила до столика, але загриміла музика, і ми знову затупцяли в тому натовпі.

— Ти не вмієш танцювати, Джейку. Ніхто не