Читати книгу - "Марта"

— Яке тєло? — перепитала Маргарита.

— Як яке! Вашого мужа! — здивувався здоровань і нервово посмикав вуса.

— Отут на стіл і кладіть! — обізвалася Одарка. Її голос звучав по-діловому сухо. А в очах жахтіли якісь іскри старанно прихованого задоволення. Але в кімнаті не було жодної людини, яка здатна була б їх розгледіти.

Чоловік зітхнув з полегшенням і нахилився до вікна, щоб дати сигнал комусь, хто чекав біля воріт.

За хвилину хата наповнилася чоловіками, які зчинили справжню веремію. Хтось вносив тіло, хтось відразу ж починав курити і прикладатися до самогону, який налила Одарка. До слова, наймичка встигала всюди: і чарку подати, і розпорядитися.

Маргарита мовчала. Вона то підводилася й тупцяла, не знаючи куди себе подіти, то знову сідала на канапу. Їй муляли дві речі: геть стоптані, покриті грязюкою, недопалками й плювками доріжки й безкровне тіло чоловіка. Врешті вона не витерпіла і запитала якось дуже голосно:

— А де кров?

Чоловіки замовкли, і у світлиці стало тихо. Хтось кашлянув, харкнув і сплюнув.

— А де кров? — повторила запитання Маргарита.

— Ето... дєло було так: об'їжджаємо ми поля з пшеницею. Охраняєм, так сказать, соціалістічєскую собственность. — почав здоровань. — А тут Микитка помітив куркульське байстрюччя. Вони врозтіч. Ми на конях за ними. Пилип Іванович попереду. Зловили спершу менших, повитрушували буряк колгоспний. Батогом по сраці — і порядок! А один старший вилупок торбу за спину заховав, став як укопаний і кричить: «Не дам!»

— Шпингалет, сука, упертый! — перехопив нитку розповіді інший чоловік. — Филипп Иванович ему по морде плетью раз ударил, второй. А тот — ни в какую, гадёныш! Взял на шарап социалистическую собственность, так сказать, контрреволюционер хренов, и еще и упирается, собака. Ну, тогда Филипп Иванович третий раз замахнулся, не рассчитал и полетел с коня да шею и скрутил!

— А Микитка розстроївся. Жалко йому стало корє-ша. Ну, той пацана куркульського й порішив, — доповнив розповідь чоловік у жіночому кожусі і ляснув по плечу понурого хлопця років сімнадцяти.

— Так, что — отомщен ваш муж! — урочисто промовив другий оповідач, тяжко хекнув убік, вихилив гранчак самогону і делікатно кахикнув. — Ну, что, товарищи, вдова, может быть, хочет проститься с мужем. А мы, коммунисты — соратники по борьбе — и сельский актив, должны позаботиться о том, чтобы завтра достойно проводить погибшего товарища в последний путь.

Чоловіки вийшли з хати. Стало тихо й порожньо.

Маргарита глянула на тіло свого чоловіка, і її пронизав страх. Ще кілька годин тому вона спокійно роздивлялася з вікна цілу підводу з покійниками, а цей один вселяв у неї непереборний жах. Вона навіть не могла до нього підійти.

Їй раптом страшенно захотілося до батьків, до любих тата й мами. Бо тільки зараз Маргарита прощалася з дитинством. Здавалося, приємна гра скінчилася, закрито книжку з казкою про прекрасного принца й у двері стукає суворе життя.

— Одарко, — запитала вона не своїм голосом, — ти знаєш, що у таких випадках роблять?

— Тільки як по-церковному.

— Не підходить... — несподівано м'яко заперечила Маргарита.

— Покійника перш за все миють. — уголос, ніби сама до себе, міркувала Одарка.

Жінка заглянула в обличчя чоловіка, перемазане багнюкою, і сказала, показуючи на мерця нафарбованим пальчиком:

— Помити — це добре. Помий його, а я... я поки на кухні посиджу, — і під здивованим поглядом наймички попростувала геть із світлиці.

Вже виходячи, вона почула, як Одарка сплюнула і кинула зневажливе: «От вам, людоньки, і любов!» В інший час вона б отримала від Маргарити за це доброго поличника, але зараз жінка лише стенула плечима. Хай думає, як їй хочеться!

Потинявшись між каструлями, навіть щось скуштувавши з пишної вечері і хильнувши чарочку самогону, Маргарита облизала пальці й сіла на лаву. Раптом їй здалося, що голова її важка-важелезна, і жінка й незчулася, як поринула в сон.

Прокинулася від якогось шуму. Ще не прийшовши до тями та й до пуття не згадавши останні події, вона зайшла до світлиці й завмерла від жаху на порозі. Біля входу стояв чужий чоловік. Худюща його постать була вдягнена у якесь дрантя, що висіло на ньому, як на городньому опудалі. З-під кошлатої бороди визирали очі божевільного.

— Хліба! — сказав чоловік і посунув на Маргариту. І лише зараз вона побачила, що у руці незнайомець міцно стискає сокиру.

Поволі відступаючи назад, жінка краєчком ока помітила Одарку, яка беззвучно причаїлася під столом з покійником.

— Хліба! — повторив чоловік уже на порозі кухні.

Маргарита позадкувала ще кілька кроків і стегном оперлася об куток столу. У скронях оглушливо пульсувала кров, а серце калатало так, ніби било у тривожний дзвін. Їй здавалося, що вона потрапила у пастку, з якої немає виходу. Але раптом рятівна думка промчала у її зворохобленому мозку: це ж