Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

Таке станеться, приміром, якщо Іран, оцінюючи ситуацію, припуститься помилки, вважаючи, що після подій 11 вересня 2001 року стратегічні карти в регіоні лягли на його користь. Утім, наразі Іран майже повністю оточений США: на півночі в Азербайджані та інших республіках Центральної Азії, на сході — Афганістан, на заході — Ірак, а в Перській затоці американський флот у бойовій готовності. Тим не менш, у Тегерані можуть помилково думати, що США в Іраку, в Афганістані та деінде більше залежатиме від доброї волі Ірану, ніж той від прихильності Сполучених Штатів, і що в крайньому разі буде досить протистояння симетричній військовій перевазі Сполучених Штатів на асиметричному рівні. У таких потенційних стратегічних прорахунках закладено вибуховий ескалаційний потенціал, адже коли розвиток зводитиметься до загального питання щодо гегемонії, хто матиме право на слово на Близькому і Середньому Сході в майбутньому, — Іран або США, то, певна річ, знайдеться вихід. Про те, щоб піти з Близького та Середнього Сходу, для світової держави США не може бути й мови.

Після закінчення холодної війни США завдяки своїм стратегічним інтересам у Перській затоці і на Аравійському півострові, а також у світлі свого союзу з Ізраїлем і надалі пов'язані з регіоном. Від часу подій 11 вересня 2001 року і окупації Іраку додався третій стратегічний інтерес, зокрема, боротьба з джихад-тероризмом, і, як наслідок, довгостроковий інтерес до демократичних перетворень усього регіону, що дозволило б надовго виключити майбутню терористичну загрозу США[225]. В принципі, ці стратегічні інтереси поділяє і Європа, хай вона і віддає перевагу іншим методам та інструментам. А проте у фундаментальному стратегічному аналізі і довгостроковому підході до перетворення переважають внутрішньо-західні збіги. Втім, потойбіч загальних стратегічних інтересів Заходу залишається з європейського погляду важлива геополітична різниця, що ще виразніше посилює європейський інтерес до перебігу подій у цьому регіоні: ЄС та Близький і Середній Схід — це найближчі сусіди, отже Європа, на відміну від США, у плані тамтешніх подій має власний інтерес у сфері політики безпеки, який майже претендує на назву «життєвого». Ймовірна нуклеаризація регіону, в поєднанні з розвитком ракет-носіїв далекого радіусу дії, а також дедалі агресивніший тероризм — це загрози, що нависатимуть насамперед над Європою як безпосереднім сусідом, а відтак зачіпатимуть держави віддалік, серед яких, певна річ, насамперед випадає називати Ізраїль.

Іран міг би насправді належати до переможців нового Близького Сходу, якби не пильнував своїх законних інтересів безпеки та розвитку в конфронтації з новою регіональною державою США, а радше розвивав підхід, заснований на співпраці й відкритості до Заходу, так як Тегеран вряди-годи ставиться загалом до Афганістану й Іраку. Політика Ірану в близькосхідному конфлікті та його ворожість щодо Ізраїлю найвищою мірою вмотивовані в ідеологічному плані, що не робить країну менш небезпечною, проте ґрунтуються вони, якщо не брати до уваги ядерну зброю і загрозу гегемонії Ірану в регіоні, не на прямому конфлікті інтересів. В Ірані склалося розвинуте громадянське суспільство. На тлі великих і густо-населених країн регіону Іран має значний демократичний потенціал. Країна є одним із основних експортерів нафти і газу, проте політична ізоляція і, як наслідок, самодостатність політики не дозволяють Іранові використовувати економічний потенціал на повну силу. Крім того, Іранові доводиться давати собі раду з дедалі сильнішим демографічним тиском дуже молодого населення, яке він має забезпечувати щороку дедалі більшою кількістю нових робочих місць, якщо країна хоче уникнути в середньостроковій перспективі тяжкої соціальної і політичної кризи.

Тим-то країна потребує політичної відкритості та економічної інтеграції у світову економіку, але це передбачає прозорість, реформи і дотримання прав людини всередині країни, а зовні — політику, які викликає довіру і сприймається регіональними партнерами і на міжнародному рівні як внесок у стабільність на Близькому і Середньому Сході. Такий позитивний розвиток полягає не тільки в інтересах самого Ірану, але і всього регіону, і, звісно, Заходу. Необхідно також мати чітке уявлення про те, що всі військові можливості ескалації у відносинах з Іраном, як наслідок, міститимуть небезпечні й мало уявлювані ризики. Тому добре зваженою політикою Заходу було б виходити з реалістичного аналізу Ірану, а не видавати бажане за дійсне ані в один, ані в інший бік. Якщо політиці Заходу вдасться зібрати докупи проти Ірану свої дипломатичні можливості, то відтак їх можна буде використати в повному обсязі. Спільна стратегія Заходу повинна ставити собі за ціль уможливити відкриття Ірану і цим дедалі більше інтегрувати країну в світову економіку і зробити ставку на внутрішній, демократичний процес трансформації. Альтернативою цій політиці відкритості був би тривалий процес самоізоляції Ірану, до якого спричинилася б невдача з підходом відкритості й інтеграції. На цю альтернативу впливатиме насамперед ядерна проблема, проте свій вплив матиме й політика Ірану щодо регіональних конфліктів на Близькому Сході і розвиток прав людини і демократії всередині.

Попри вибуховий регіональний конфлікт, незважаючи на загрозу ядерної зброї, і без огляду на загрозу тероризму реальна проблема для більшості держав, а отже і для регіональної безпеки на Близькому Сході полягає у сталому блокуванні модернізації в політиці, економіці та суспільстві. Інакше кажучи, національним економікам в арабському світі бракує міжнародної конкурентоспроможності, доходи від продажу нафти і газу використовуються неоптимально, зі знанням