Читати книгу - "Жінка в пісках"

найгіршого, але стояв коло дверей і дивився надвір, навіть не в силі обернутись і поцікавитися, що відбувається у вагоні. Більше того, хоча я усвідомлював, як смішно в такій духоті (парове опалення працювало на всю потужність) ховатися по самі вуха у піднятий комір пальта, нітрохи не ворушився, немов комаха, що прикидається мертвою. А як же я зможу звернутися до зовсім незнайомої людини? Щоразу, коли електричка зупинялась, я, схопившись за ручку дверей, мусив боротися із малодушним бажанням повернутися додому.

З якої це речі я маю чогось боятися? Ніхто мене ні в чому не звинувачує. Проте я весь зіщулився від безпричинного сорому, ніби скоїв злочин. Якщо вираз обличчя настільки незамінний при визначенні особи, то невже це означає, що вдачу людини не можна впізнати з розмови по телефону? Невже це означає, що в темряві всі люди бояться, підозрюють одне одного й ворогують між собою? Нісенітниця! Зрештою, обличчя — це передусім очі, рот, вуха, і досить уже того, якщо вони справно функціонують! Воно служить не для того, щоб його показувати іншим, а для нас самих! (Є, ні, нема чого так переживати... Це почало невдоволено виправдовуватися моє друге «я»... Я просто соромлюсь — не хочу приголомшувати сторонніх людей, навмисне показуючи їм обличчя, позбавлене виразу...) Та хіба справа була тільки в цьому? Темні окуляри, виготовлені на замовлення, були темніші, ніж звичайно, а тому я анітрохи не побоювався, що хтось розгубиться від мого погляду...

На закруті той бік вагона, де я стояв, обернувся до заходу, і в шибці дверей відбилася сім’я, що сиділа за мною. Хлопчик років п’яти, що сидів між молодими батьками, які гаряче щось обговорювали, показуючи на повішену у вагоні рекламу (згодом я побачив, що рекламувався продаж ванни у кредит), пильно дивився на мене широко відкритими очима з-під темно-синьої матроської шапочки. В них було все — здивування, тривога, страх, радість відкриття, сумнів, вагання, зачарованість і, нарешті, найрізноманітніші відтінки цікавості, що межувала із самозабуттям. Поступово я почав утрачати самовладання. От батьки — сидять собі й не збираються його осмикувати! Я різко повернувся до хлопчика — той, звичайно, з ляку притиснувся до матері, та вона, відштовхнувши його ліктем, насварила за пустощі.

...А що якби я мовчки став перед ними і, нехтуючи їхнім збентеженням, зняв окуляри, скинув пов’язку й почав розмотувати бинти? Їхнє збентеження перейшло б у розгубленість, а далі в жах. Але я, не звертаючи на них уваги, робив би своє. Щоб підсилити ефект, останні витки зірвав би разом. Узяв би за верхній край і потягнув униз. Та обличчя, яке покажеться з-під бинтів, буде зовсім іншим, ніж моє колишнє. Воно відрізнятиметься не тільки від мого, але й взагалі від людського. Якщо не бронзове або золотисте, то бліде, наче прозорий віск. Однак ті люди не матимуть часу до нього приглядатися. Ще не встигнуть збагнути, хто перед ними — бог чи чорт, як усі троє перетворяться в каміння, злитки свинцю або комах. Та сама доля спіткає також інших пасажирів, які на мене глянуть...

Несподіваний шум у вагоні привів мене до пам’яті. Поїзд прибув до потрібної мені станції. Вискочивши, наче кимось переслідуваний, надвір, я відчув смертельну втому. На краю платформи була лавка. Як тільки я на ній сів, усі її сторонилися — начебто вона була зарезервована виключно для мене. Задумливо поглядаючи на безладний потік пасажирів, я відчував, що ось-ось розплачусь.

Здається, я надто рожевими фарбами малював собі становище. Чи в цій жорстокій і свавільній юрбі взагалі знайдеться добра душа, здатна продати мені своє обличчя? Надія на це, очевидно, мала. Якби я, вибравши когось, звернувся до нього, то, мабуть, усі пасажири на платформі одностайно кинули б на мене осудливі погляди. Величезний годинник під дахом станції, що показує спільний для всіх людей час... А що це таке — безтурботність тих, у кого є обличчя? Невже обличчя відіграє таку вирішальну роль? Чи можна сказати, що бути баченим — це плата за право бачити?.. Ні, найгірше те, що моя доля надто незвичайна, надто особиста. На відміну від голоду, кохання без взаємності, безробіття, хвороби, банкрутства, стихійного лиха або розкритого злочину, свого страждання я не можу ні з ким розділити. Моє нещастя випало тільки мені й не може стати темою розмови з кимось іншим. Ось тому кожному дозволено нехтувати мною без жодних докорів сумління. А я не маю права навіть обурюватися.

...Хіба не тоді я почав перетворюватись у чудовисько? Хіба то не його душа, чіпляючись гострими кігтями, поповзла по моєму хребті — так, що аж мурашки побігли по шкірі, наче від джеркотіння електричної пили? Безперечно, вона. Саме тоді я почав перетворюватись у чудовисько. Здається, Карлейль сказав: сутана робить священика, мундир робить солдата. Мабуть, так само і обличчя чудовиська створює серце чудовиська. Обличчя чудовиська прирікає на самотність, а самотність виліплює його серце. Якби ця крижана самотність навіть трошки знизила свою температуру, узи, що єднали мене з людьми, тріснули б, і я обернувся б у чудовисько, байдуже до своєї зовнішності. Якщо я перетворюся в чудовисько, то яким я стану і що я натворю? Поки не стану, не дізнаюсь, але сама думка про це була настільки страшна, що хотілося вити.

Зауваження на полях. З цього погляду цікавий роман, у якому описано чудовисько Франкенштейна[12]. Коли чудовисько б’є тарілки, це звичайно приписують інстинкту нищення, а от у названому романі все навпаки — автор пояснює вчинок чудовиська крихкістю тарілок. Хоча чудовисько прагло тільки одного — позбутися самотності, і лише тендітність жертв неминуче перетворювала його у вбивцю. Отже, поки на світі є з чого знущатися — ламати, розбивати, палити, душити або пускати кров,— доти чудовиську нічого не залишається, як безперестанку чинити насилля. Загалом у діях чудовиська не було нічого нового. Бо саме воно не що інше, як винахід своїх жертв...

Ні, звук ще не вирвався з