Читати книгу - "Моє сторіччя"

на західних сценах, це вже не викликало такого резонансу, як раніше, поки він жив в оточеній щільним муром республіці робітників та селян. Я досі бачу його перед собою у Фріденау на Нідштрассе — під час дозволеного на державному рівні візиту, — як він спершу за нашим обіднім столом із гумором розповідав то про себе, то про справжній комунізм, то знову про себе, і як згодом, уже в моїй студії, з гітарою, перед нечисленною публікою — тільки Уте, діти та їхні друзі — шліфував програму майбутнього концерту в Кьольні, на який йому ласкаво дали найвищу згоду, і через день ми знову спостерігали за ним у прямій телетрансляції, бо все: кожен викрик проти насильства правлячої партії, кожна знущальна репліка, спровокована всенародною системою стеження, кожен схлип із приводу комунізму, зрадженого товаришами при владі, кожен фальшивий акорд і народжений у муках хрип, завчений аж до втрати голосу, аж до повтору спонтанних обіцянок, кожен помах віями, кожен клоунський і кожен страдницький вираз обличчя, кажу я вам, — усе було ним натреновано і випробувано упродовж багатьох місяців та років, поки сувора заборона виступів змушувала його мовчати за межами його нори (якраз навпроти «Постійного представництва»); він довго й старанно готував свій великий виступ, номер за номером; і те, що вразило слухачів у Кьольні, йому вдалося напередодні перед вибраною публікою. Таким багатим він був на підготовлені заздалегідь прийоми. Так старався точно влучати в ціль. І такою завченою виглядала його мужність на сцені.

Коли його позбавили громадянства, ми всі сподівалися, що така мужність неминуче матиме наслідки, що тепер її оцінять — на Заході. Але потім майже нічого не сталося. Згодом, значно пізніше, коли Стіну вже розвалили, він був ображений, бо це відбулося без його участі. Незадовго перед тим він отримав Національну премію.

Після позбавлення Бірманна громадянства наша група востаннє зустрілася в Східному Берліні. У Кунерта, серед його численних котів, ми спершу (традиційно) читали одне одному вголос, а потім зібралися деякі з тих, хто публічно протестував проти вигнання Бірманна і тепер намагався змиритися з результатами свого протесту. Для багатьох (хоча й не для всіх) результатом стало те, що вони змушені були подати прохання про виїзд. Кунерти вибралися разом зі своїми котами. Сара Кірш і Йохен Шедліх поїхали з дітьми, книгами й домашнім скарбом.

Це теж мало наслідки. Та щó не мало наслідків? Згодом ми всі пережили смерть Ніколаса Борна. А ще пізніше, значно пізніше, наші дружні стосунки зруйнувалися: побічні явища возз’єднання. Але наші рукописи, з яких ми читали одне одному, були опубліковані. «Палтус» теж виплив на вільні води. Ага, а в кінці сімдесят сьомого помер Чарлі Чаплін. Він просто почеберяв до горизонту, ось так узяв і пішов собі, не лишивши нікого собі на заміну.

1978

Я розумію, отче, що треба було прийти раніше і відкрити перед вами своє серце. Але я була переконана, що з дітьми все вирішиться. Мій чоловік і я, ми вважали, що їм нічого не бракує, бо ж ми любимо їх. А відколи ми живемо на віллі мого свекра, до речі, на його запрошення, то діти й виглядали завжди щасливими або принаймні задоволеними. У будинку вдосталь місця. Великий сад зі старими деревами. І хоча ми живемо не в самому центрі, але ж ви знаєте, отче, що звідти до центру зовсім поруч. Дітей постійно відвідували їхні шкільні друзі. Ми постійно влаштовували всілякі святкування в саду. Навіть мій свекор, дідусь, якого так люблять його онуки, тішився, що в домі завжди панує пожвавлення. І ось раптом обоє стали некерованими. Почалося все з Мартіна. Але Моніка пішла далі за брата. Хлопець ні з того ні з сього поголив голову, залишив тільки одне пасмо над чолом. А донька пофарбувала своє чудове біляве волосся фіолетовими та яскраво-зеленими пасмами. На це ще можна було би не звертати уваги, що ми й робили, але коли обоє почали ходити у цих своїх страшних лахміттях, нас це просто шокувало, і мене навіть більше, ніж чоловіка. Мартін, який раніше вдягався майже як сноб, раптом вбрався в подерті джинси, що з них звисав іржавий ланцюг. Іще — у чорну шкіряну куртку, застебнуту на страшну колодку спереду, на грудях. А наша Моні не вилазила з потертого шкіряного костюма і шнурованих черевиків. А до всього цього з обох кімнат гриміла жахлива музика, якщо цей агресивний галас узагалі можна назвати музикою. Щойно діти поверталися зі школи — починалося! І їм було байдуже, що їхній дідусь після виходу на пенсію постійно потребував тиші довкола себе, — ну принаймні ми тоді ще так думали, бо не знали, що нас чекає…

Так, отче. Ці тортури для вух називаються «Sex Pistols» чи якось так. Ви, схоже, розумієтеся на цьому. Звісно, отче. Ми перепробували все. Намагалися поговорити з ними по-доброму. Потім — добитися чогось покараннями. Мій чоловік зазвичай надзвичайно терплячий, але йому довелося карати їх позбавленням кишенькових грошей. Та ніщо не допомагало. Діти постійно були десь поза домом і в дуже поганій компанії. Їхні шкільні друзі, всі з пристойних родин, звісно ж, більше до нас не приходили. Потім почалося справжнє пекло, бо вони почали приводити додому цих страшних типів — панків. Від них ніде неможливо було сховатися. Вони сиділи на килимах. Збирались у курильній, навіть дозволяли собі моститися в шкіряні фотелі. А як жахливо вони говорили… Ось так воно все було, отче. Постійні розмови в стилі no future