Читати книгу - "Сліди на піску"

обробляти цю нині зарослу дерезою землю, вирощувати хлібні злаки, молоти на жорнових каменях зерно, споживати запашний житній хліб, запивати пожиток кумисом, оборонятися списами й бронзовими молотами від нападників, що із закарпатських рівнин пробиралися гірськими ущелинами на тихе підгір’я. Й тут умирали й ховали живі мертвих разом з домашнім начинням, зброєю й вірними супутниками – кіньми, а певне, й відправляли по них похоронні панахиди та висипали високі могили, які нині ледь помітними горбиками стали.

Пан Маркіян охоче розповідав… «Ти, мабуть, того зрозуміти не зумієш, бо й мені важко проникнути думкою в ту незмірно громіздку товщу літ, в якій з дикуна формувалась людина зі свідомістю й умінням пояснити собі себе саму. Не маючи змоги збагнути найсокровенніші таємниці природи, віддавала їх на відкуп всеможній вищій силі, як це, зрештою, робимо і ми, цивілізовані. І так буде довічно, бо не в силі навіть найздібніший мудрець розгадати всі Божі секрети, й не допусти, доле, щоб хтось те розгадав. Не маючи Господнього всесилля і вміння, привів би той страстотерпець світ до неминучої катастрофи, як це за грецькою леґендою вчинив недосвідчений син Геліоса – допитливий Фаетон, випросивши в батька золоту колісницю і, не вміючи правити небесними кіньми, спалив землю й себе самого…

Чи ти розумієш мене, хлопчику?» – запитував Назарія археолог Смішко, сумніваючись у спроможностях підлітка збагнути таємниці людського буття з його високими здобутками й підступними небезпеками, бо ж і Фаетон не зрозумів науки батька Геліоса й довів світ до згуби… І здивувався вчений і нової охоти набрався продовжувати й далі свою розповідь, почувши міркування хлопчика, котрі пасували б і дорослому: «А чому ні, розумію, адже й людство, з дикого стану почавши, поступово пізнавало світ…»

«Що ж, коли так, то слухай… І запам’ятай назавше, що ми не перші й не останні на цій землі. Й коли не можемо вгадати, хто буде останній і яких розумових висот досягне, то маємо змогу, до того ж потребу й невпинне жадання заглиблюватися в минуле, ніде не зафіксоване в письменах, а лише в позначках на землі – і є то могили й печери з рисунками первісних людей і кам’яні баби, і свідком минулого є ось ця ваза, яку я врятував від небуття, а сокирка, котру ти знайшов, пробула в землі – аж страшно подумати – мільйони літ!

Тобі дивно? І мені теж… У коломийському музею експонується ще одна сокирка, подібна до твоєї, але невідшліфована і без дірки для топорища. Нею, ще за палеоліту, користувалися пітекантропи. І що думаєш: проміжок часу між тією і твоєю сокиркою тривав приблизно два мільйони літ – ціла вічність! І ми з тобою ту вічність нині досліджуємо – докопуємося до початків виникнення інтелектуальної цивілізації. Та навіть найменшого поняття про це не мали б, якби наші далекі предки при похованнях не закопували б у землю матеріальних свідчень…

Ти цікавишся, як називалися ті первісні люди. Цього ми не знаємо й називаємо їх по-своєму – кроманьйонцями чи трипільцями. Але ж то з них вилонювалися племена з іменами, зафіксованими в працях античних істориків, зокрема – Геродота. Чи були то автохтони, а чи прийшлі, про це не відаємо: славетний історик з Галікарнасу називав їх кімерійцями, сарматами, венедами або антами, а кочові племена, які мандрували від Алтаю до Дунаю, – скіфами або сколотвами. Й ми нині ступаємо в їхні сліди…

Питаєшся, чи це наші прямі предки, й цікавишся, якою мовою вони розмовляли… Думаю, що ті племена, які отримали від античних істориків певні ймення, порозумівалися найпервіснішою мовою, яка збереглася в Індії і називається санскритом. Морфологічно видозмінені, проте коренево первісні лексеми санскриту часто зустрічаються в нашій сучасній мові… Нам, археологам, набагато легше пізнавати проминулу істину, ніж лінгвістам. Український вчений Іван Вагилевич, приятель Маркіяна Шашкевича, знайшов на скалі в Розгірчі чертоподібні написи, які назвав рунами; він усе своє життя намагався їх відчитати, як це зробив з єгипетськими ієрогліфами французький вчений Франсуа Шампольйон. Вагилевичеві це не вдалося, та він свято вірив, що якби таки відчитав руни, то заговорили б вони до нього мовою старовинних українських колядок…»

«І я в це вірю! – аж скрикнув Назарій. – Українці вічні і є вони першими мешканцями на нашій землі! То від нас пішла культура по світу – із золотими прикрасами із скіфських могил, з оздобленими рисунками вазами, з житнім хлібом трипільців, з княжими дочками, які виходили заміж за французьких і шведських королів, я читав про це в Грушевського. То чому ми не маємо права вважати ту культуру своєю й пишатися нею? Чому?!»

«Ми давно вже відбулися, сину, – скрушно мовив пан Маркіян. – Маємо лише змогу розкопувати предковічні могили – скіфські, княжі, козацькі – і в такий спосіб дізнаватися про свою проминулу славу й силу. Наш час минув…»

Й хотів я скрикнути: навіщо так мовите, пане Смішко! Та не скрикнув, тільки затулив долонями обличчя, щоб мій вчений приятель не побачив на ньому гіркоти…

Отець Павло тим часом подумки вписував у спільний діяріюш свою сторінку…

Ми вчотирьох вчилися у сьомому ґімназійному класі, я з Назарієм сидів за однією партою. Одного разу на уроці малювання побачив, як він скрадливо вийняв з течки папку в коленкоровій обкладинці, розгорнув її й, поставивши ребром долоню, заслонив від мене аркуш крейдяного паперу з якимись рисунками на ньому. Я нахилився до товариша, щоб глянути на той рисунок, а він немов чекав на цей мій допитливий порух, опустив руку, бо, видно, таки хотілося йому похвалитися своєю роботою.

І я побачив на папері нарисованих олівцем стрепіхатих, низьколобих, з видовженими щелепами і хижими кливаками в пащах істот, схожих на мавп, і запитав Назарія, чому він рисує таких огидних потвор. А він відказав:

«Це те, що дуже давно відбулося на нашій землі: тоді мавполюди ще не вміли відрізняти добра від зла, а краси від погані».

Назарій перегорнув листок, і на другому я побачив