Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Іди вже, Гано. Завтра ми з татом і Швабалом доробимо все, — сказав він і вказав на дерев’яний скелет сараю.

— Цар іще не прийшов, — кивнула я в тому напрямку, де зник пес.

Зденєк нічого не відповів і зайшов за хату. З’явився з сапою в одній руці й лопатою в іншій.

— Він уже не прийде.

Я дивилася в сині очі, які все так точно й без сумнівів знали.

— Куди ти?

— На Скелю, — пояснив він, — іди вже додому.

— Я з тобою.

— Ні.

Він залишив мене біля вогнища, що дотлівало, і з начинням у руках повільно пішов доріжкою туди, куди години зо три тому пішов і Цар.

Ми вийшли в Празі на центральному вокзалі, двоє селючок. Анна несла на спині рюкзачок, який ми дорогою передавали одна одній. Окрім кількох одежин, у ньому була й напівпорожня пляшка дешевого вина. Ми готувалися до великої гулянки ще в потязі. Руки були порожніми, а кисле вино мене вже трохи веселило. Я відчувала себе вільною, наче птах. Першим завданням було забрати по обіді Міладу. До студентського гуртожитку в Південному Місті я б потрапила, але Мілада саме того дня мала бути у свого хлопця десь у Височанах, і це була підстава. Анна вивчала лінії метро, потім ми розпитували перехожих, а потім кружляли довкола залу заводу ЧКД[24].

— От блін, ми тут проходимо вже вдруге…

— То йди першою, коли така розумна!

Старий житловий будинок ми знайшли десь за півгодини, як виповзли з метро. Номер будинку був той. Анна, глибоко видихнувши, сперлася на стіну, а я підкинула рюкзак на спині й замислилася.

— Що таке? Забула, як звуть того хлопця?

— Ні, він Мартін.

— Браво! А прізвище?

— Думаю, щось типу Верхній… щось таке…

— Гм. Чи Нижній… ні?

— Можливо. Це має бути квартира його батьків.

Я поглянула догори на вікна, а потім — іще вище, понад стріху, на сіре жовтневе небо. Холодно не було, ми зігрілися, гуляючи Прагою-9. Анна підійшла до входу й дивилася на дзвінки. Раптом розсміялася. Я дивилася, нічого не розуміючи.

— Ходи подивишся, — хихотіла Анна і, віддихуючись від сміху, показувала на дзвінки.

— Тобі вже досить, — мовила я й підійшла із рюкзаком за спиною. — Краще вже не пий.

Вона пройшлася пальцем по табличках з іменами. Друге прізвище згори було Нижній. Набрано на машинці. Передостаннє знизу — Верхній, великими друкованими літерами, ручкою. Біля жодного не було імені.

— Це має бути цей нагорі, Нижній…

— Та ні, оцей внизу, Верхній.

— То дзвони вже комусь, — махнула рукою Анна.

Я натисла пальцем на дзвінок. Відступила з кілька кроків назад і дивилася на вікна. Одне з них на другому поверсі відчинилося, і з нього визирнули плече й лисина.

— Доброго дня, ми шукаємо пана Нижнього.

— Так? Чому ж тоді дзвоните Верхньому?

— Вибачте, — пробубоніла я, — щось я поплутала…

Ми з Анною ззирнулися.

— Верхній має жити наверху, — промимрила мені вона.

— Чого вам? — почулося зверху.

— Ви точно знаєте, що вас звуть Верхній? — загукала Анна.

— Робіть дурня із когось іншого, безмозкі дівки!

Він зачинив вікно. Так, що луна пішла вулицею. І раптом, іще раз закинувши голову, я побачила Міладине обличчя на п’ятому поверсі, вона махала нам і скинула донизу ключ на червоному шнуркові.

Під стелею дискотеки крутилася велика блискуча куля, що іскрилася сотнями дзеркальних скелець, які відбивали кольорове миготливе світло довкола паркету для танців. Ми з Анною випхалися на високі стільці, що саме звільнилися біля бару. Я замовила випити, собі — джин із тоніком, Міладі —