Читати книгу - "Вітри сподівань"

Новий день розпочався неспокійно. Заграли сурми, військові оклики провідників, які закликали всіх, що могли тримати зброю, захищати короля і Річ Посполиту. Набравшись за ніч сили, Іван почав готувати Багряного до нового бою та обладнав вогнепальну зброю. Подякувавши за гостинність пораненим шляхтичам, подався в бік голосів, що збирали військо до нової сутички.

Поблизу замку воєводи готували хоругви з того війська, що встигло переправитися на лівий берег Стрипи і з тих решток війська посполитого, що вчора майже повністю було знищене на правому. Таких, як Іван, з’явилося сюди небагацько. Хто піхом причвалав, а в кого, з шляхтичів, ще й був добрий кінь під ним. Івана швидко приписали до Зенона Гордецького, одного з тих шляхтичів із Червоної Русі,[61] який лишився живим після вчорашнього поголовного винищення їхнього ополчення. Шляхтич українського походження Зенон видавався рішучим та запальним вояком. Він особисто з кожним перекидався словами, перевіряв зброю, своєю впевненістю в перемозі уособлював надію на життя. Поглянувши на Івана, запитав, звідки він, і якось дивно зиркнув на нього, коли Іван назвався їздовим пана Дралевського з-під Варшави.

Верхових набралося близько п’ятьох десятків, і Зенон особисто взявся ними верховодити. Решту піших доручив очолити Кудринському Маркіяну, шляхтичу, який після вчорашньої поразки тіпав плечима і часто моргав зеленими прозорими очима. «Оцей поведе проти татар, краще було б дідьку в зуби, ніж іти під його началом», — подумав Іван, погладжуючи гриву Багряному. «Триматимусь цього шляхтича Зенона, надійний він», — помишляв Іван, роздивляючись, з ким поряд він ітиме у бій.

Чільне польське військо рушило займати оборону перед містом побіля селищ Суходолів та Млинова, а їхній змішаний загін залишився на місці. Ранок цього дня видався хмарним, і сонце не освітлювало місце прийдешнього бою, а від затоки Стрипи тягнулися шматки туману, заважаючи розгледіти, що діялося на правому березі. Та скоро все з’ясувалося: величезне татарсько-козацьке військо вже стояло перед містом, і поодинокі вершники гасали перед польськими шеренгами, викликаючи на поєдинок сміливців. Замість герців перед козацьким військом з’явився королівський парламентар і почав читати послання короля про засудження Хмельницького за зраду, а за його голову пропонував величезні гроші. Після цього герольд ледве ноги виніс, бо козаки зчинили свист і почали стріляти. Почулися закличні татарські кличі: «Ляха іль-алла, Магомет росула![62]» — і застугоніла земля під тисячами копит ляських драгунів та козацько-татарської кінноти.

Іван стояв поряд з декількома дужими вершниками близько від Зенона і бачив, як той, нервуючи, раз по раз сіпався до своєї шаблі. Раптом над величезним полем гримнув страшної сили стук зіткнення тисяч озброєного люду. Через мить у повітрі вже розносилися передсмертні скрики, зойки і хрускіт поламаних кісток змішався з тріском зламаних списів та шабель. У смерті всі були рівні: кричали поляки, призиваючи Матку Боску та прощення, чулися короткі козацькі смертні викрики, татари призивали Аллаха собі на допомогу. Хмари розсіялися над Зборовом, і враз стало видно величезне освітлене поле, на якому вже неможливо було нічого розібрати оком.

У чорному татарському війську виблискували сріблом і золотом рицарські панцирі. Було видно, що чорна покривка татарського війська от-от поглине срібло й золото панцирів. Поле здавалося якоюсь живою істотою, воно ворушилося, перекочувалось з одного боку в інший, мінилося переливами сталі, та звідти вже не було чутно криків, а якийсь дивний загрозливий гул тіснив живі душі споглядачів.

Іван побачив, як просто перед містом не стало видно блиску панцирів і шоломів рицарів і чорна змія татарських вершників потягнулася до міста. Зенон піднявся в сідлі й, вихопивши шаблю, закричав:

— За Річ Посполиту — вперед!

Загін рвонув з місця в алюр, і вже Іван бачив попереду тільки татарських кіннотників, що нестримно наближалися з криками: «Кесим,[63] кесим, алла, росула!» Ще здалеку Іван запримітив якогось татарського мурзу, біля нього щільно мчали верхові, а позаду майорів мусульманський стяг. «Якийсь батир татарський, та дідька йому!» — встигла майнути думка, а рука вже потягнулася до мушкета. От через хвилю зіткнуться дві несамовиті сили, й Іван, вловивши незриму мить, встиг вистрелити цьому батирові просто під горлянку. Побачив лише, як той, пустивши повід, відкинувся на спину коня, напнувши повід. Ця мить і врятувала Івана від шалу зіткнення з ворогом. Ближчі до батира верхові шарпнулися в його бік, запізно збираючись закрити собою, і в цю мить прискочив Іван на Багряному, смугуючи збоку по ворогу. Рука з шаблею не схиблювала, Іван ледве встигав: то заганяти шаблю в розжарені тіла, то, крутячи нею, відтинати руки з кривими шаблями, а то й голови з металевими татарськими шликами на них. Звідусіль чулося дике ревіння озвірілих людей та крики відчаю перед кончиною. Щось перемінилося у бойовому пориві татар, і скоро вже ляхи вигукували переможні кличі: «Бий, добивай! Відтісняй! Отримай, собако!»

Поряд Івана билися з ворогом дужі вершники на чолі із Зеноном, і вони вклинились у ворожі ряди, налітаючи разючими довгими шаблями на слабших ворожих кіннотників. «Повертаємо назад, ординці!» — стали чутні голоси татарських очільників, і розгарячені боєм ординці виходили з поєдинків спіймавши облизня. Приспілі піхотинці Зенона під орудою Кудринського стягували бердишами ворожих кіннотників і добивали їх під супровід нелюдського вереску тяжко уражених та благання пощади. Татарські куці коні літали полем, перемішуючи тіла забитих своїх і чужих вершників з багнюкою. Переслідувати ворога не стали, а скупчившись побіля Зенона, шляхтичі волали від радощів перемоги: «Нехай жиє Польська! Віват король!» Піхотинці залишились підбирати своїх поранених, а Зенон, піднявши вверх шаблю, повів свій поріділий загін під місто.

Щось