Читати книгу - "Відьомська доба"

Вчора гомоніли, що в зв’язку з останніми подіями свято відмінять, але старий знав, що цього не трапиться. Надто великі гроші літають на ньому, надто багато країн прислало своїх представників, надто серйозна річ — традиція, її так просто не скасуєш.

Квиток вони купили заздалегідь. Недорогий — але, не піднімаючись зі свого місця, можна було розгледіти більшу частину поля. Коли кулі опиняться у небі, глядачами виявляться і ті, хто зовсім без квитка й юрмляться за огорожею — густим ланцюгом поліціянтів зі щитами і кийками. Хлопець на дідових колінах крутив головою і не знав, куди дивитися — на парад екіпажів, які рапортують Голові, чи на людей у шоломах, зі свистками та пістолетами.

Старий глибоко зітхнув. Свіже повітря, легкий вітерець — йому було значно краще. Він майже не відчуває серця, і добре-таки, що не дозволив собі розклеїтись. Он як бурхливо радіє малий…

Старт.

Мотузки, що дотепер утримували на землі всі ці неймовірні споруди, з полегшенням луснули; трибуни заволали, вітаючи своїх улюбленців. Веселощі вихлюпувалися через вінця; малий товкся на колінах діда, галасуючи і підстрибуючи, і зачаровано слідкував за яскравими кулями, що піднімалися усе вище, — та й сам старий, хоча вже багато днів перебував у тихій депресії, відчув приплив свіжих сил.

— Пішов! Пішов! «Яструб» вище від усіх, диви, діду!..

— Отже, дорогі глядачі, почався перший етап змагань, і ми…

— Діду, диви, а в того червоного хвіст! А диви-и…

Небо квітнуло.

Кулі зависли в повітрі. Час од часу на трибуну падала тінь — тоді дід з онуком бачили сонце крізь тонку, барвисту тканину. Кулі ширяли, то зливаючися з блакиттю, то яскраво спалахуючи на її тлі — вони мінилися залежно від температури, вітру, ще хтозна від чого; гримів оркестр, хтось запустив ракету, і його одразу вивели за порушення правил. Щось горлав коментатор — старий не слухав його, зачарований видовищем. Коли вже йому це так цікаво, так несподівано… якими ж очима дивиться на це малий!?

Раптом «Яструб» — найбільша куля, що найдалі піднеслася у небо, скулилась, мов гниле яблуко, і почала падати.

Злякано зойкнули трибуни; куля майже торкнулася землі — на щастя, далеко за огорожею, де не було людей, роздулася знову, і люди заволали вже від захоплення; в обрисах кулі проступила клоунська фізіономія — круглий ніс, відкопилені вуха, весело розтягнутий рот.

— Оце так-так, — радісно сказав старий. — Раніше такого… поглянь-но, раніше такого не робили!

Коментатор чомусь замовк, зате оркестр працював за трьох; «Яструб» здимався усе вище і роздувався; люди роззявили роти, бо куля зайняла майже півнеба. Інші виглядали просто комашками поруч із нею.

— Диви-но! — чудувався старий. — Раніше такого…

Трибуни вщухли.

Кулі поводили себе дивно; одна оберталася, гасаючи по тугій спіралі; інша тремтіла і розгойдувала кіш, аж екіпаж судомно чіплявся за борт. Ще одна сплющилась, ще одна — витягнулася в бурульку…

«Яструб» продовжував зростати. Коментатор мовчав; старий відірвав очі від неба.

Посеред зеленого поля стояв Голова з білим, як тарілка, обличчям.

Старий занепокоєно засовався. Обернувся до онука — і тому не побачив.

А варто було.

За мить до вибуху «Яструб» спалахнув, як солома; небом полетіли чорно-червоні клапті.

Трибуни поринули в тишу, в якій блюзнірськи сурмив оркестр; потім захлинувся і він. І, наче дочікуючись паузи, зайнялася інша куля — з далекої країни, зелена зі сріблом, і на голови глядачів посипав вогняний дощ.

Здійнявся вітер.

Він підхопив багатоголосий зойк, закрутив його в смерч і підкинув угору — разом з ялинковими іграшками куль…

Поліцейський ланцюг протримався п’ятнадцять секунд. Люди кинулися геть, безжально давлячи одне одного.

Старий один дивився у небо. Тільки він бачив, як кулі захоплює вихор — за півхвилини вони вже були далеко, над житловими кварталами міста, де почали вибухати, почергово, витримуючи рівні паузи.

Старий ясно уявив свій двір. Молодшого онука в синій колясці й доньку, яка розвішує пелюшки на пласкому даху; вогонь з неба…

Більше нічого.

Нестерпний біль у серці. Темрява.

Великий Інквізитор проглядав списки загиблих, але не помітив прізвище пана Федула, колись блискучого директора третього Віженського ліцею. Невідомо, про що нагадало б йому це прізвище. Хоча, зрештою, про що ж іще?

«Надлишок пряности шкодить страві, як юнакові — надлишок веселощів. Куховарка знає, що запах тмину мені огидний.

Добродійки мої творять на початку не вбивство навіть — балаган. Фарс, від якого кров стигне в жилах; чи граються вони, мов кішка з мишею, чи набирають сили в переляці натовпу? Але добродійки мої з кожним днем зростають на силі своїй, і люди тікають з міст, ховаються у ліси й урвища, дичавіючи…

…А хто вам сказав, що світобудова, якою ми її мислимо, лишається незмінною навіки?

…Звинувачують мене в крамолі…

Добродійки мої не бажають перетворювати світ; так вовк, який живе в кошарі, не бажає змінювати довколішню сутність, він просто тамує голод.

Темрява повила душу мою. Не знаю, що буде завтра…»