Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

— Свято? — перепитав Берінг. — Яке свято?

Вибухи вогненних жмутків за звучанням майже не відрізнялися від пострілів на карстовому полі. І це — святковий галас? Свято перемоги над голомозим крадієм курей?

Тимчасом як там, нагорі, Лілі обзивала його вбивцею, одержимим стріляниною ідіотом, найкраща зброя для якого — кувалда, він мовчки витягнув з-за пояса ніж і шнурок за шнурком, за вузлом вузол перерізав пута, звільнив перемазаних кров'ю курей від їхнього мучителя.

Я убив це бидло, я.

У своїх спогадах він знову волочить, тягне, перекочує труп до краю зяючого кам'яного провалля і зіштовхує його вниз, і не відчуває при цьому нічого, крім відрази до великої, обліпленої пір'ям вогнепальної рани на шиї вбитого. Яке воно важке, це неживе тіло: спершу з виляском, потім як шматок сирого дерева б'ється воно у своєму падінні в морок об кам'яні виступи, об стіни провалля і, вже невидиме, все одно посилає огидний шум свого падіння нагору, в цей світ. Я переміг цього покидька.

А потім, коли звільнені птахи з переламаними крилами й обдертими лапами дибають геть, поміж карстів, немов наслідуючи втечу своїх мучителів, він, переможець, веде кобилу назад на поле битви; стакато пострілів схарапудило її, і разом з прив'язаним батьком вона кинулася геть, щоб десь у кам'яній далечіні щипати зі скель лишайник і мох. Як криво й німо сидить на коні батько у своїх вузлах, мовчки, немов постріли нарешті перекинули його назад у реальність і на фронт, де не лише шум війни, але і його власний голос і взагалі всі голоси замовкли назавжди.

І коли переможець з кобилою на поводі дістаються до поля битви, він бачить Лілі — вона стоїть на межі темряви, біля бездонної могили його ворога. В руці в неї гвинтівка. Потім вона повільно простягає цю руку, далеко від себе, — і впускає, ні, кидає зброю у провалля! Брязкіт, тріск і стукіт чутно нагорі довше, ніж падіння трупа. Потім вона сідає на мула, а на нього, Берінга, навіть не оглядається. Але він не може зразу рушати за нею. Він має, мусить ще раз підійти до провалля, до могили, до кам'яної діри, адже ніяк не можна залишити просто неба мертву курку, чиї крила і груди пробила куля, перед тим як вдарила у горло ворога.

Долаючи нудоту, він піднімає розтерзаний труп і скидає слідом за мертвим ворогом. Та сама давня нудота, яку він завжди відчував, коли ковалиха, зарізавши курку, скубла її над відерцем з окропом. Птаха без жодного звуку пропадає у темряві. А коли переможець нарешті заскакує на коня до мовчазного батька, на полі битви залишаються тільки пушинки, пір'я і плутаний слід змішаної крові людини і птаха, який уривається на краю провалля, висихаючий знак на шляху до безодні.

— Що вони там унизу святкують? Що це в них за свято таке? — знову спитав Берінг — у порожнечу. Лілі, легко вдаривши мула п'ятами, знову була далеко попереду.

Така далека і невловна всю дорогу їхала вона з карстового поля до вогнів Бранду, і часом лише звуки радіоперешкод були йому дороговказом у лабіринті стелюха, скель і кривих, скорчених сосон, а далі просто поміж темряви. Згубивши Лілі з овиду, він завмирав і прислухався до нетрів. І тоді принесені вітром уривки шлягерів, рекламних сюжетів та останніх новин вказували йому шлях. За короткими інтервалами між випусками новин і збудженим тоном дикторів він вирішив, що новина, яка завдяки коротко- та середньохвильовим радіостанціям вривалася до самої тиші Кам'яного Моря, має бути сенсацією чи катастрофою. Двічі він намагався наздогнати Лілі, наблизитися до цих збуджених голосів. Проте Лілі тримала дистанцію.

Japan… victory in the Pacific… theater of war on Honshu island… impenetrable cloud of dust hides Nagoya after single bomb strikes… nuclear warhead… flash is seen hundred and seventy miles away from Nagoya… Japanese emperor aboard the battleship USS Missouri… unconditional surrender… smoke seethes fourty thousand feet…[2]

Нагоя. Хонсю. Війна в Японії… На такій відстані Берінг радше вгадував зміст новин, ніж розумів, але і вгадував не дуже-то й багато: йшлося, схоже, знову про ту азіатську війну, жахіття якої разом з картинами інших воєн та боїв мигтіли на телеекранах моорського та гаазького секретаріатів, ще з його шкільних років. Телевізор у розграбованій бібліотеці вілли «Флора», що так часто освітлював сплячих собак, цілими годинами передавав у ніч воєнні картини. Війна в джунглях. Війна в горах. Війна в бамбуковому лісі та війна у пакових льодах. Війна в пустелі. Забуті війни. Війна в Японії; одна з багатьох: усі ці повідомлення з фронту завжди закінчувалися нагадуваннями про блага Оранієнбурзького миру, яких переможені сподобилися завдяки доброті та мудрості Ліндона Портера Стелламура. Ні, такі звістки та заяви в Моорі нікого вже не обходили. Чому ж Лілі вже котру годину поспіль слухає ці армійські теревені?

… harnessing of the basic power of the universe… atomic bomb… plarrte die Stimme… the force from which the sun draws its powers has been loosed against those who brought war to the Far East… surrender… unconditional surrender…