Читати книгу - "Останнє літо"

— А взагалі як не знати, коли в серпні стукне тридцять років служби. Знати — знаю. Але своїми очима, як живе солдат на війні, тепер бачу не так часто, як раніше.

Армія — це вже не дивізія і не полк. Скільки я бачу його, солдата, до атаки, в якій він або живий лишиться, або вмре, або потрапить до тебе на стіл поранений? Хвилину-дві. Із спостережного пункту, в бінокль або в перископ.

Бачу: сидять в окопах, починають за сигналом вилазити, біжать, падають, зникають у диму, який стоїть після артпідготовки. Перед боями, коли проводимо рекогносцировки, повзаємо на животі по передньому краю, вибираємо місце для прориву, тут, звичайно, бачу солдатів і частіше, й ближче, як в інший час. Побалакаєш з одним, з другим, з третім… Зупинишся, а коли треба, й затримаєшся, посидиш, солдати добре відчувають різницю між тим, хто справді хоче їх розпитати — дізнатись про їхній настрій, їхню думку про місцевість і противника, і тим, хто робить це про людське око. А в розпалі боїв сучасна війна лишає командуючому армією мало можливостей для безпосереднього спілкування з солдатами. Коли сум’яття, оточення, те, що переживали раніше, там, звичайно, інше, там і самі часом опинялися в становищі солдата або молодшого командира. А зараз, коли війна, як то кажуть, увійшла в свої рамки…

Вислів «рамки» здався їй тоді дивним і навіть жорстоким, ніби війна — щось таке, що може ввійти в рамки або вийти з рамок. Але те, як він відповів на її буденні слова про добре знання солдатського життя, змусило її знову подумати про своє кохання до нього, яке дедалі дужчало; він був глибший, ніж здавався їй спочатку.

— А знаєш, — помовчавши, сказав він, — про що солдатові найважливіше почути перед новим наступом, коли в тебе в другому ешелоні стоїть свіжа дивізія і він уже розуміє, для чого стоїть, тільки дня не знає, коли почнеться. Як думаєш, у чому солдат бачить турботу про себе, яких слів жде від тебе? Що й артилерії в нас багато до наступу приготовлено, і важкої, й самохідної, і гвардійських мінометів! І що танки до нас прийдуть! І що авіація штурмова нас підтримуватиме, коли підемо! Головне — штурмова. Солдат насамперед у штурмову авіацію вірить.

Кажеш йому про все, що буде за його плечима, бо перед наступом — багато чи мало буде в нього за плечима — це для нього питання життя і смерті… А ще важливішим від твоїх слів, коли сам почує, як уночі танки гуркочуть, або побачить, як важка артилерія в лісах на закриті позиції стає. Тут безвихідна діалектика: за буквою закону, для збереження таємниці, не треба, щоб солдат усе це бачив і чув, а для його настрою, навпаки, треба. — Він помовчав. — Складаним ножиком небагато наоперуєш… Хоча в газетах читав, що й так доводилось. Отак і ми: коли інструменту нема, які з нас оператори? Хоч бувало, що й доводилось…

Якось несподівано зайшовши до нього, ще давно, два тижні тому, вона застала його над книгою. На столі лежала ще купа інших книг із закладками.

— Чи не забагато читаєте, Федоре Федоровичу? — спитала вона тоді.

— А хіба так буває, щоб людина забагато читала? — Він, знявши окуляри, подивився на неї. — Щоб дуже мало людина читала — бачив таких. А щоб дуже багато… Не зрозумів вас. Мабуть, чогось не збагнув.

— Я кажу конкретно про вас тут, зараз, у санаторії.

— Конкретно — надолужую. Багато чого прогавив. За браком часу і надміром справ.

— А що ви читаєте? — спитала вона. — Що вам зараз найбільше потрібно?

— Що потрібно? Військовій людині в моєму становищі майже все потрібно. Від метеорології до психології. Легше сказати, що нашому братові не потрібно. В ідеалі, звичайно. А на практиці… — Він поклав перед нею книжку в сірій пошарпаній палітурці. — Зараз, наприклад, дочитую якогось Сікорського. Чули про такого?

— Будівник літаків?

— Ні, генерал. Воював з нами в польську війну, а потім був головою першого емігрантського польського уряду в Лондоні. А потім, коли в нас почали польські частини формувати, приїздив до нас домовлятися. А потім загинув над Гібралтаром. Ходять чутки, що англійці його знищили за те, що він нібито надто далеко пішов нам назустріч.

Допускаю таку можливість. Їй у душі не хотілося допускати такої мерзенної можливості, тим більше під час війни, яку ми разом з англійцями вели проти німців. Але вона промовчала. Мабуть, він знає краще, коли говорить.

— У тридцять четвертому році, вже у відставці, він написав книгу «Майбутня війна». Оцю. Генерали, коли вони у відставці, залюбки пишуть книги. Може, і ми, коли будемо у відставці, теж почнемо, — всміхнувся він. — Книга не дурна, навіть розумна. Десять років тому писав у ній, що майбутня війна буде несхожа на війну чотирнадцятого року, бо виникли нові фактори: більшовизм і його антитеза — фашизм. І тому зіткнення націй набуває в цій війні політико-соціального характеру, свідками чого є ми з вами четвертий рік… Ну і багато чого іншого, — він погортав і закрив книгу, — вже безпосередньо по нашій спеціальності. Про відродження маневру, про темпи наступу, про дії механізованих військ… Писав, між іншим, що для Польщі зближення з Німеччиною було б не політичною помилкою, а самогубством. Цікаво читати, як люди звідти, з минулого, думають про цю війну, що йде перед твоїми очима… Тут у вас, у Архангельському, хороша бібліотека. Навіть на диво. Таке збереглося, що й уявити собі не міг!

Вона потім кілька разів згадувала цей стіл з книжками, за яким він сидів, як дуже зголодніла людина, що зопалу замовила більше, ніж може з’їсти. Досі їй завжди здавалося, що вона багато читає, а тепер, після зустрічі з ним, не здавалось.

Вона призналася в цьому, і він усміхнувсь:

— Нічого, ти молодша за мене на десять років. Ще випередиш. Будемо після війни читати: я книгу — ти дві, я дві — ти три.

— А що ти думаєш робити після війни? — спитала вона.