Читати книгу - "Останнє літо"

— Як це — що робити? Служити до граничного віку.

Треба сподіватися, встановимо його після війни. Стане розуму. Як не прикро, але армія старіти не має права.

— Ну, а все-таки ти особисто, чого ти хочеш для себе після війни?

— Мені якось мій колишній командуючий Батюк докоряв: «У тебе, — каже, — дві душі на одне тіло — одна стройова, а друга штабна». Близький до істини, хоч не бачу в цьому біди. Штабна душа хоче після закінчення війни кафедру оперативного мистецтва одержати в академії Генерального штабу, а стройова проситься округом командувати, якщо дадуть. До речі, де подівся Батюк — і сам, і дружина? Ви, медики, все знаєте — і що належить, і чого не належить.

— На цей раз не знаю, — сказала вона. — Знаю тільки, що позавчора його до Москви викликали, повернувся, виписався й поїхав.

— Мабуть, призначення одержав. Цікаво, куди його тепер?..

Сьогодні на світанку, коли прокинулись, вона раптом сказала йому:

— А я знаю вашого начсанарма.

— Генерала Нефедова?

— Тепер генерал, а був професор — патологоанатом. Він у нас на третьому курсі читав. І вже тоді здавався всім нам немолодим.

— А він і є немолодий, мій ровесник, — усміхнувся Серпілін.

— Тебе це не стосується, — засміялась вона й спитала — А от буде в нас дитина — що тоді? Не подумав про це?

— Не подумав.

— А даремно. Я цілком на це здатна, тільки ще сама не знаю: хочу я цього чи не хочу. Здається, все-таки не хочу. Пізно.

Він мовчав.

Вона невиразно, в напівтемряві бачила його обличчя, і їй здалося, що йому дивна сама думка, що в нього ще може бути дочка або син. «І справді, це було б дивно», — подумала вона не про себе й не про нього, а про своїх дорослих синів; подумала й осміхнулась.

— Чого ти? — спитав він.

— Немолодим людям треба менше говорити про свої пристрасті, хоч іноді й хочеться. Мабуть, це смішно, якщо дивитися на нас збоку.

— А кому це треба — дивитись на нас?

— Може, й не треба. — Вона все ще дражнила його. — Але ж не заборониш. Дивляться. Люди не сліпі. А моє життя всі бачать. Сусідка вчора вранці прямо так і спитала: «Що в тебе з ним? Це серйозно?»

— А ти що?

— Сказала: «Ще й як!» А чого ж мені відмовлятися? У моєму віці таке й зовсім смішне. Тобі не здається?

— Приховувати нема чого, але й розмовляти про це ні з ким не хочеться.

— Я й не розмовляла. Просто відповіла їй: «Серйозно». А от як своїм синам, двом дорослим людям, написати про це, ще не придумала.

— А ти не придумуй. Напиши, що я просив тебе вийти за мене заміж, а ти відповіла, що вирішиш після війни. Більше ні про що й не пиши.

— Не зумію. Якщо писати, то треба всю правду. І казати теж. Тільки як це зробити, як зважитись?

Все-таки, як зважитись написати про це синам? Один на фронті, другий скоро поїде на фронт, а ти без них тут почуваєш себе щасливою… Як можна це написати? Хоч це й справді так і хоч нічого не відбирає в них… «Ні, неправда. Саме тут і неправда. Відбирає! Хоча б тому, що вже не тільки про них думатимеш і не тільки за їхнє життя боятимешся. Душа та ж сама — одна, але вже не на двох, а на трьох. Тому й треба зважитись, написати їм!»

— Чемодан прийти скласти? — спитала вона. — Вашому братові завжди або жінки складають, або ад’ютанти, або ординарці. Як правило, ви самі не вмієте.

— Я виняток. Умію. Коли зайдеш — буду готовий. Краще десять хвилин посидіти перед дорогою.

Лишившись сама, вона розчинила навстіж вікно. З вікна дув холодний вітер, і вона подумала про те, як він їхатиме на фронт. Чи не розтрясе його на вілісі, бо вже одвик він їздити — все-таки п’ятсот кілометрів та об’їзди…

Вона одягалась, стоячи біля відчиненого вікна, а в голові роїлись думки про нього і про себе.

Треба попросити, щоб не здавав у бібліотеку тієї книжки Сікорського, яку він показав їй, та ще одну книжку, про яку він говорив, — про мещерські ліси між Рязанню і Владимиром, де він народився й виріс… І, поки буде п’ятихвилинка, треба, щоб медсестра приготувала йому аптечку в дорогу.

Вона ще застібала гудзики на гімнастерці, а в двері вже постукала сусідка, з якою вони завжди вранці йшли разом до лікувального корпусу.

— Можна до тебе?

— Заходь.

Ввійшла сусідка, рентгенолог Розалія Павлівна, — худа, невеличка, в окулярах, з сивим перефарбованим волоссям, яке навіщось стала відпускати, хоч раніше, коли вона коротко підстригалась, це їй личило більше.

Розалія Павлівна, яку, незважаючи на вік, ніхто не називав по батькові, а просто Розочкою, стежила за собою, робила манікюр і гімнастику, а тепер ось навіть відпускала волосся, але все одно, коли подивишся на неї, то здається, що вона зовсім не думає про свою зовнішність, така вже була якась недоладна, особливо у військовій формі.

— Ну як? — спитала Розочка.

— Давай для різноманітності помовчимо.

— Чому ти така груба?

— Я не груба. Я небалакуча. Ходімо, а то спізнимося.

Злегенька підштовхнувши її, вона пропустила сусідку вперед.

Молоденька нянечка, яку вони зустріли в алеї, привіталася з нею з таким виразом на обличчі, ніби теж щось таке знала. А може, тільки здалося: на злодії шапка горить!

Зустрівши нянечку, вона всміхнулася тому, що ця та й інші нянечки звали їх із сусідкою: її — молодою лікаркою, а Розочку — старою, хоч Розочка старша від неї не так уже й набагато, лише на сім років.

— Чого пирхаєш? —