Читати книгу - "Ліки від страху"

Посидів ще трохи, потім підвівся, замкнув сейф, погасив настільну лампу й зібрався йти. Та згадав, що мені велів увечері подзвонити Шарапов. Подивився з острахом на годинник — спати, мабуть, уже ліг, але по викопати його наказ я не мав права і набрав помер.

— Слухаю, — пролупив його свіжий голос.

— Товаришу генерал, Тихонов доповідає.

— А-а, привіт, привіт. Ну що, закінчив?

— Так, щойно відпустив їх.

— Які плани?

— Як сказано в статуті караульної служби: «Спати тире відпочивати лежачи, в дужках — не роздягаючись».

— А ти вечеряв?

Я почав невпевнено гмукати, побоюючись керівної турботи про мій раціон: чи не надумав, бува, шеф підкинути мені на сьогодні якоїсь роботки? Шарапов, певне, зрозумів причину моєї сором'язливості, засміявся:

— Та ти не бійся, я просто хотів, щоб ти до мене приїхав, разом поїли і про справи наші заразом погомоніли…

— Час уже пізній, товаришу генерал. Незручно серед ночі в дім приходити…

— Перед ким незручно? — зрадів несуттєвості моєї відмови Шарапов. — Мої все ще на півдні, сам я вдома. А до мене, траплялося, ти й набагато пізніше приходив. Давай, давай, не лінуйся.

— Навіть не знаю якось…

— А тут і знати нічого. Подзвони в гараж, попроси, щоб тебе на черговій машині підкинули, скажи, що до мене в справі їдеш. Адже ти в справі до мене?

— Краще б просто поїсти.

— Ти ба! Ти ще свою вечерю не відпрацював. Ну давай, чекаю на тебе.

Десять хвилин, які я дуже міцно проспав у машині дорогою до Шарапова, підбадьорили мене. Я натиснув дзвінок на дверях і почув з глибини квартири:

— Та не дзеленчи, чую я! Іду, — голос Шарапова був лагідний, майже безбарвний — ну так, ледве-ледве світла пастель.

Він відчинив двері, і я мало не розреготався — такий незвичний був його вигляд моєму оку, намозоленому повсякденним генеральським мундиром. На ньому була піжамна куртка, старі спортивні шаровари, капці, а поверх усієї цієї хатньої пишноти симпатичний домашній фартушок. І я подумав, що, мабуть, Хлєбников не мав слушності — є люди, які проносили форму все життя і так і не злилися з нею органічно, не виникло в них нерозривної єдності зовнішнього вигляду й сутності, і людська природа мого генерала, безумовно, набагато сильніше проявлялась ось зараз, у фартусі, або чверть віку тому, коли він у ватянці й кирзачах, поголений під нуль, проник у банду грабіжників та вбивць «Чорна кішка» і ліквідував її, а зовсім не сьогодні вранці, коли він, весь нарядно-розрегалений, приймав у своєму. кабінеті делегацію поліцай-президіуму Берліна.

— Дощ сильний?

— Ні, мрячить якась гидота. Холодно стало.

— Ходімо, зараз зігріємось.

Ми пройшли на кухню, невелику, всю в білих кахлях і кольоровому пластику польського гарнітуру.

— Що, Тихонов, добрі меблі? — гордо спитав Шарапов.

— Нічого, нормальні, — сказав я, не розуміючи, чому таке захоплення викликає кухонний гарнітур.

— Ех ти, темний чоловік — «нормальні»! От у мене зять — людина передова, йому без таких меблів ніяк не можна… — в його голосі була хіна. — За цим гарнітуром моя стара ходила рік відмічатись, а дочка одержала місяць тому квартиру, приходжу до них — стоїть такий самий столярний шедевр. З відсталості й загальної некмітливості своєї питаю: «Це ж як ви так швидко облагодили?» А зять мені, сміючись, пояснює: «Продавцеві четвертак у руку — і прошу на пакування…»

Шарапов засміявся невесело, помовчав, потім сказав:

— Я його питаю: «А ти знаєш, що я за таку спритність людей у тюрму відправляю? Що це хабарництвом називається?» А він усміхається: мовляв, геть старий з глузду з'їхав, усі розумні люди так роблять.

— І чим ваша розмова закінчилася? — поцікавився я.

— Поки що нічим. Вона в нас триває. Був би я чоловік до кінця чесний і принциповий, мав би його прижучити, як усякого іншого стороннього пройду. Але він добре розуміє, що не стану я цього робити — сам у лайні вимащусь, дурнем себе на посміховисько виставлю.

— Може, він просто не розуміє? — спитав я примирливо.

— Розуміє, чом не розуміє. На моїй посаді можна служити з інфарктом, з виразкою, з емфіземою, а от сумління має бути прозоро ясним. Як же я буду підписувати матеріали на пройдисвіті», коли в мене зять… А-а! — він з прикрістю махнув рукою. — Словом, я його попередив: якщо він чийсь чужий гарнітур нахрапом вирвав, нехай поверне.

— Це ж як?

— Просто: нехай продасть по держціні. Або я свій продам. Він думає, що я його лякаю. А я лякати не люблю. — Якось невпевнено він знизав плечима, повернувся до мене: — Що, Стасе, дурну я тобі історію розповів? Маленькі трагедії, сімейні скандали. Безглуздо все це й бридко. Та, видно, й без цього не обійтися в житті… Гаразд, давай вечеряти, а то вирішиш, що я тебе навмисно заманув, щоб поплакатись…

Подивився я на стіл, і слина покотилася, наче в павловського собачки. У глибокому білому полумиску помідорний салат, саме такий, як я люблю: половинки томатів перемішані з фіолетовими кружальцями цибулі, залиті олією з оцтом і дуже густо поперчені. На тарілці — нарізана великими куснями копчена тріска, її біле листкувате м'ясо під коричневою шкоринкою мінилося перламутром. Круто зварені яйця залиті майонезом. Зелені стріли порею. Застигла сніжною грудкою сметана. Малосольні огірки. Мариновані гриби. Димчасто-жирний оселедець, розрізаний на чотири частини — вздовж і впоперек. Баклажанна ікра. Кусень холодної відварної яловичини. Дзбан з квасом.

— Годиться? — спитав Шарапов тоном майстра.

— М-м-м-а-а! — вирвався в мене нутряний вигук.

— Тоді прошу до столу. — Шарапов відчинив дверцята духовки, звідти виверженням рвонулися по кухні геть казкові — дуже земні — пахощі гарячого хліба й печеної картоплі. У дерев'яні