Читати книгу - "Сивий Капiтан, Володимир Миколайович Владко"

Усе це пролинуло майже враз, обганяючи одне одне, заливаючи яскравим свiтлом минуле юнака, наче хтось крутнув електричний вимикач, i вiд цього зникла темрява, i стало видно все-все, хоч доторкнися рукою.

Олесь боявся поворухнутись: а що, коли раптом вiн знов усе забуде? Вiн обережно повернув голову лiворуч, праворуч, мов перевiряючи, чи мiцно тримається в нього пам'ять, чи не зникає щось? I тодi вiн помiтив, як тривожно дивиться на нього Марта. А, та й правда, адже вона не розумiє, що сталося!

- Марто, люба, все минуло! Я пам'ятаю! Все, чисто все пам'ятаю! До мене повернулася пам'ять!

Вродливе обличчя дiвчини засяяло щирою радiстю.

- Ти згадав, Алексо! Справдi? I тепер тебе нiщо не мучитиме? Згадав, хто ти i що з тобою було ранiше?

- Так, Марто, так! Усе знаю, все згадав. Я одужав, Марто!

- Та ти й не був хворий, Алексо, я ж тобi казала, тiльки ти не вiрив менi, що все буде гаразд!

- Ой Марто, як хороше! I яка ти розумна, яка гарна!

Вiн скочив i кинувся до дiвчини. Схопив її в обiйми i палко поцiлував, вкладаючи в цей поцiлунок усю свою безмiрну радiсть. Марта зашарiлася, вона соромливо пручалася, хоч очi, великi й блискучi, зраджували її i красномовно говорили про таку ж саму радiсть i хвилювання.

- Та зажди, зажди, Алексо! Та що ж ти робиш? Ну, стривай! Я ж тобi кажу, Алексо, - викрикувала вона, ледве переводячи подих.

Але Олесь не чув нiчого i схаменувся тiльки тодi, коли раптом почув здивований голос Валенто Клаудо:

- Оце так картина! Як я бачу, ти, юначе, часу не гаєш. Та й Марта теж тиха-тиха, а бач, що воно виходить!

2. НЕ ЗАПИТУЙ МЕНЕ, ОЛЕСЮ

Тепер настала черга почервонiти й юнаковi. Справдi, якось воно вийшло трохи не так... Валенто Клаудо стояв бiля дверей i похитував головою, поглядаючи то на Олеся, то на Марту, якi почували себе дуже нiяково. Першою опанувала себе дiвчина. Вона кинулася до механiка й обхопила його шию руками:

- Дядю Валенто, та ти ж зрозумiй, що сталося! Алексо все згадав!

- Що згадав? - не зрозумiв одразу Клаудо.

- Все про себе, що з ним ранiше було. Ми слухали радiо, i раптом менi пощастило спiймати московськi дзвоники, як вони вiдбивали мелодiю... Алексо враз зблiд, i я подумала, що вiн захворiв... а вiн каже менi мовчати, а сам такий блiдий i напружений... а потiм усе й згадав, розумiєш, дядю Валенто? I тодi ми обоє дуже зрадiли... Ну, i тодi Алексо...

- Гм... - трошки недовiрливо пробурмотiв Клаудо, все ще запитливо поглядаючи на Олеся.

- Це правда, Валенто, - дивлячись йому просто у вiчi, мовив юнак. - Я не знаю, як саме це сталося, але я згадав усе. I тепер ти, нарештi, повiриш менi, що я нiчого не хотiв вiд тебе ховати. Бо тепер я можу розповiсти про себе все-все... все життя!

- Отак-таки зразу й згадав усе? - перепитав iще Валенто.

- Не знаю... може, i не одразу, а за кiлька хвилин. Я не можу сказати, як це було. Але зараз нiби я нiколи нiчого й не забував.

- Ну, тодi менi лишається тiльки поздоровити тебе, Олесю, - широко посмiхнувся чесний Валенто Клаудо. Вiн вiдкрив обiйми: - Iди-но сюди, я теж розцiлую тебе! Можливо, це тобi й не буде так приємно, як попереднiй поцiлунок, але...

I вiн притиснув до себе юнака.

- А тепер розкажи менi, хоча б i коротенько, що ж саме ти згадав про себе? - спитав, вiдпускаючи Олеся, Валенто. Вiн сiв на лiжко, уважно вдивляючись у схвильоване обличчя юнака.

Але як розповiсти коротенько про цiле життя? Збиваючись, перестрибуючи з одного на iнше, Олесь говорив про те, що згадувалося найпершим, що здавалося найважливiшим. I хоч це була й дуже кострубата, незв'язна розповiдь, обидва його слухачi, i Марта, i Валенто Клаудо, слухали, не пропускаючи жодного слова. Адже перед ними був тепер i той самий, i дещо iнший Олесь. Той самий, бо вiн лишався звичним для них, безпосереднiм, жвавим юнаком; iнший - бо з його розуму спала пелена, яка заважала йому, пригнiчувала. Олесь пам'ятав! Вiн пам'ятав усе-все, наче й не страждав нiколи вiд того чорного провалля в пам'ятi!

Раптом юнак спинився. Вiн глянув на Марту, потiм на Валенто Клаудо, трохи завагався i нарештi мовив:

- I як же менi хочеться додому! Ой, i сказати не можу! От коли не пам'ятав нiчого, то було якось по-iншому. Здавалося, є десь дiм, далеко-далеко... наче в туманi, невиразно. А зараз так ясно бачу любу мою Батькiвщину, така вона мила моєму серцю, що аж стискається все всерединi... I коли тiльки менi пощастить її побачити?..

Справдi, коли таке може статися? I хiба ж тут залежить щось вiд волi самого Олеся, закинутого долею у бурхливий вир подiй, заплутаних i складних?.. Звiсно, нi; йому лишається тiльки чекати i мрiяти, мрiяти про далеку Батькiвщину, про повернення до неї, рiдної...

Валенто Клаудо спiвчутливо поглянув на юнака:

- Все прийде в свiй час, друже! Бач, хоча ти й не вiрив, а сталося так, як тобi казали i я, i Капiтан: адже пам'ять до тебе повернулась? I далi теж буде все прекрасно... До речi, ти вже сказав Капiтановi про новину з тобою? Нi? Ех, ти, а вiн напевно дуже зрадiв би, почувши про таку приємну подiю!..

Капiтан?.. Олесь трохи розгублено подивився на Марту. її очi були опущенi.

- А чого ж, i справдi, ти досi не сказав Капiтановi про це? - вiв далi Валенто, не помiчаючи, як з обличчя юнака потроху збiгала радiсть.

- Ну... коли б же я мiг?.. - повiльно сказав Олесь. - I я не знаю, чи буде це йому зараз цiкаво... можливо, Капiтану воно й нi до чого...

- Як так? Що ти говориш? - щиро обурився Валенто. - Та як ти взагалi можеш казати таке?