Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Він побагрянів ще більше, аж посинів, і з рота йому покотилися слова, в яких не вимовлялося правильно всі сімнадцять звуків — факторові при цьому здавалося, що його принципал булькоче, як закипілий чайник. Через це він зважив за краще якнайшвидше залишити гостинний губернаторський кабінет, але ззаду на нього наскочив розлючений червоний звір і вправив йому такого носака, що фактор його превосходительства змушений був відчинити двері лобом, а в передпокої впасти на всі чотири. Так закінчилася його кар'єра наближеної особи його превосходительства. Відтоді він зник із міста, через що почали балакати, що той фактор насправді був дияволом — типовий зразок людського марновірства.

Генерал-губернатор часу не гаяв. Одразу ж спорядив за Третяком погоню, водночас виславши і швидкого кур'єра до свого брата, ад'ютанта великого князя Костянтина Павловича, просячи відвернути грозу. Погоня, а її очолював поліцейський чиновник, з яким невдовзі перед тим Біляшівський знову грав у карти і знову програв, повернулася з порожніми руками, але кур'єр виконав доручення справно, і пан ад'ютант устиг до приїзду у Варшаву Третяка розпорядитися, щоб йому дали знати про прибуття з Волинської губернії особи невисокого зросту, чорної, худої, в окулярах, яка може носити таке-то прізвище й добиватиметься до великого князя.

Генерал-губернатор у цей день, коли приїхав у Варшаву Третяк, був спокійний. Узяв позичку в одного із поміщиків у десять тисяч карбованців і через це решту дня задоволено муркотів тільки собі відомий мотив, а ще підходив до дзеркала, підморгував сам собі й пильно обзирав власні, жіночої форми, брови. Щоб привести їх до належного вигляду, вищипав з однієї й другої по вісім волосин і залишився задоволений. Прибувши у свій особняк, він наказав нікого до себе не пускати, щільно зачинився в кабінеті й майже до півночі рахував гроші, яких у банк ніколи не здавав, а завжди ховав при собі у хитро влаштованих сховках. Для цього мав коробки, виготовлені відповідно до розміру кожної асигнації. Сховком для золотих монет став гіпсовий бюст його імператорської величності Миколи Павловича, отвір для того хитро був замаскований у вустах його величності. Для срібної монети він тримав фігурку німфи, а мідної не збирав. Рахував тільки гроші паперові, про кількість монет волів лише здогадуватися, що приносило йому особливе задоволення, адже був певний, що, розбивши голову його величності й відтявши ногу німфі, він знайде там грошей куди більше, ніж сподівається.

Отож цілий вечір просидів при свічці, а коли тримав у витягнутих руках пачку банкнотів, заплющував очі й перебирав їх пухкими пальцями. Вдруге перераховував гроші з розплющеними очима, а коли сума збігалася, писав цифру на чистому аркуші. Кількість, виявлена в другій пачці, підписувалася під першим числом; коли ж було підведено риску, годинник хрипко вибив дванадцяту. Генерал-губернатор сховав у сейф коробки, ретельно зачинив його, підійшов до німфи й труснув. Почувся срібний передзвін. Губернатор обережно поставив німфу на місце й підійшов до погруддя його імператорської величності. Пристукнув закаблуками, взяв обома руками бюст і ледве підняв. Усередині почувся золотий передзвін, і його превосходительство щасливо засміявся. Вийняв із шафки пляшку французького коньяку і перекинув до рота всього чарочку. Сховав коньяк і вдоволено пішов у спальню, яка межувала з кабінетом, не забувши зачинити кабінет на секретного замка.

У цей-таки вечір колишній старший радник різався в карти з поліцейським чиновником і ще з кількома партнерами. Уже програв десять карбованців — всі ті гроші перейшли до кишені поліцейського чиновника. Коли ж Микола Платонович залишив товариство, чиновник зробив йому заспокійливий рух бровами. Біляшівський сів у карету й наказав повезти себе до будинку, де жила родина Третяка. Там він провів годину, подарувавши кожному з численного сімейства по дрібничці, жартував, а з малюками так розігрався, що дозволив їм покататись у себе на хребті, смішно підгецуючи. Це розвеселило навіть загорьовану Третячиху, і вона раз усміхнулася, решту часу сердешну жінку мучила думка, що вона вже ніколи не побачить батька своїх численних дітей.

Батько ж дітей у цей час ходив по Варшаві, розшукуючи дешевий готель. Такий готель він зрештою знайшов, а вранці вже стояв перед ад'ютантом великого князя, який люб'язно простяг йому руку й почав розпитувати про діло з батьківською турботливістю. Як навмисне, був анітрохи не схожий на свого брата, й Третяк простодушно оповів йому свою історію. Ад'ютант у кількох місцях вражено зойкав, у кількох закочував очі під лоба, а коли Амбросій Іванович оповів йому про свою мандрівку з дітьми із Зв'ягеля до Житомира, не стримав сльози.

— Який негідник! — вигукнув він, нервово ходячи по кабінету. — Пустити по світу з торбою таке численне сімейство! Я вам, пане, допоможу, достеменно допоможу! Подумати тільки, який негідник! — Він картинно звів руки вгору й закотив очі. — Так що ви хочете? — спитав, різко повертаючись. — Зустрітися з великим князем чи досить мого втручання?

— А ви хто, коли не секрет? — простодушно спитав Третяк.

— Ну, я людина маленька, але дещо і в моїй владі.

— Хочу зустрітися з великим князем, — сказав Третяк.

– І правильно! — потер руки ад'ютант. — Я б на вашому місці теж так учинив би. Але для того, щоб потрапити на прийом до великого князя, треба вичекати момент. О, момент! — Він знову закотив очі. — Навідуйтеся до мене щодня, — наказав, і його обличчя стало офіційно-неприступне. Третяк поспішив відкланятися.

Ад'ютант великого князя сів за стіл: перед ним лежав складений донос на сто тридцять пунктів. Спершу він помилувався на чіткий бездоганний почерк, яким було списано папір, потім помацав сам папір — був той найвищої якості. Тільки після того ад'ютант заглибивсь у читання, і воно настільки його захопило, що прослухав дзвінок, яким викликав його великий князь. Тоді дзвінок задзеленчав дужче, і ад'ютант притьма кинувсь у кабінет великого князя. Той сидів за столом роздратований й нетерпляче ламав перо.

— Де це ви ходите? — рявкнув він.

— Приходив якийсь чиновник з наймерзеннішими й брехливими доносами на волинського генерал-губернатора, ваша величносте.

— Що хотів?

— Захисник волинських хабарників, ваша величносте, яких губернатор притис.

– І добре зробив, — мовив великий князь. — Але я вас покликав не для того…

У цей час у Житомирі плакала дружина Амбросія Івановича. Микола Платонович її втішав; зрештою, турбувався й сам.

— Чує моє серце, не повернеться він звідти. Що я тоді з дітьми робитиму, де подінуся?..

— Не збираюся од вас відрікатися, Катерино Михайлівно, — урочисто сказав Біляшівський. — Станете мені за рідних.

— Благодійнику ви наш! — кинулася йому до руки Третячиха.

— Бога ради, бога ради! — звів руки Микола Платонович. — Я переконаний, що все має скінчитися благополучно…

Дививсь у вікно й бачив зелене дубове листя, яке тріпотіло на синьому небесному тлі, там стояла налита сонцем срібна хмара — біле вітрило, яке рухало невидимий корабель. Коло хмари креслили небо чорними рисками ластівки, і Микола Платонович раптом відчув, що він старий і грішний. Справді хотів допомогти цій родині і хоч так змити з душі скверну. А ще він подумав, що світ — дивоглядна сітка, в якій борсаються тисячі й мільйони нещасних істот. Життя кожного — бурхлива річка, котра мчить у кам'янистому ложі, а доля людини — човен, що по тій річці летить.

Він підійшов до жінки, що зажурено сиділа на ослінці, і раптом поклав їй на плече руку.

— Не печальтеся, Катерино Михайлівно, — сказав сердечно. — Що має статися, того не обійти, а що сталося — не повернеш…

— Воно так, — відказала Третячиха, — тому і ллємо ми, жінки, сльози…

Наступного дня Амбросій Іванович Третяк, урочистий та серйозний, у мундирі, застебнутім на всі гудзики, і в ретельно наваксованих чоботях, підходив до управління намісника. На лобі його тремтіли великі краплі поту, а язик тремтів. Не знав, що саме в цей момент у великого князя був звичайний приступ сказу і зараз на Третяка нетерпляче очікує, аж пританцьовує, ад'ютант, — Амбросій Іванович ішов, наївно світячи очима на вивіски магазинів і столичний люд. Дивився він на всіх з любов'ю, бо вірив: усе те, що перевернуло його життя, тільки тимчасові утруднення, невдовзі так станеться, що він знову повернеться у Зв'ягель і знову найме хатку, де народилися всі чотирнадцятеро його синів. Із таким благодушним спокоєм він і переступив поріг управління.

— Де ви бродите? — нетерпляче сказав ад'ютант. — Ходіть швидше в приймальну залу, великий князь вас прийме.

Ад'ютант потяг стряпчого в приймальну залу, всунувши йому до рук доноса, з якого встиг зняти копію.

Третяк стояв з доносом у руках блідий як смерть, і його вуста ворушилися: затверджував слова, які хотів сказати.

У глибині палацу раптом почувся рев, наче випустили з клітки звіра. Рев наближався, і бідолашний стряпчий побачив, що стіни палацу трусяться. Хитаються колони і стеля, перекошуються вікна й двера, а підлога під ногами починає витанцьовувати. Третяк злякано озирнувся, шукаючи шляху до порятунку, в цей час до зали відчинилися двері, і в них улетіла особа з червоним обличчям, виряченими очима і з розмаяними руками.

— Що в тебе? — гарикнув великий князь. — Донос на волинського губернатора?

— Точно так-с, ваша величність, — пробелькотів Третяк, трусячись, як билина. На нього зирнуло таке люте лице, що стряпчий відчув, що непритомніє. Біля вуст великого князя збилася піна, а коли закричав на стряпчого, почала вилітати йому із рота; великий князь затупотів ногами — був він чимось схожий на волинського губернатора. Амбросій Іванович задубів, ні живий ні мертвий, дивився на Костянтина Павловича із здивуванням та переляком.

— Утямив, що я сказав? — крикнув великий князь. Але стряпчий не був спроможний щось утямити, став під цю хвилю глухий та німий. Не міг і пальцем рухнути, бо все в ньому зціпилося. Очі його розширилися, вуста затремтіли, а зуби цокотіли.

— То ти ще й буянити! — скрикнув великий князь і, вихопивши з рук прохача доноса, почав рвати його на шматки. При цьому мотався по залі, голосно тупочучи ногами, і з його горлянки раз у раз виривався нелюдський рев.