Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Він же приходив сюди не так щоб чимось допомогти, як перекинутися словом, бо вони все-таки не втратили духовної злуки, адже він її одинчик і пестунчик — було йому в материнському домі затишно. Саме для відчуття цього затишку й вирушив у сьогоднішню мандрівку, бо в ньому й справді щось сколихнулось. Окрім того, ця дурна зустріч із Вовкою притулила йому до серця ще один неприємний приважечок. Ще один, бо існував той перший — дивний сон про батька, що його не терпілося йому розповісти матері, — ніколи ж бо раніше йому батько не снився!..

Поліна сиділа, як завжди, — на ослінці посеред хати, сяючи срібним волоссям і приязною усмішкою. Сашко важко сів на канапу й повільно, трохи іронічно розповів їй про сьогоднішню важку ніч, про те, що йому вночі боліло серце і не вистачало повітря.

— Ти б цього діла не задавнював, — сказала мати. — Піди в поліклініку, хай тобі щось порадять.

— Ходив я вже в поліклініку, мамо, — мовив він, — таке враження, що їм мої хвороби, як мені — торішній сніг.

— А результат аналізів знаєш? — сказала мати. — А що показала кардіограма? Обов’язково піди.

— Гаразд, — згодився він.

— З цим жартувать не варто. Ти ще зовсім молодий!

— Я не зовсім молодий, — сказав він. — Я вже підтоптаний.

— В тридцять п’ять років? — розсердилася мати. — Тридцять п’ять років — це ще не вік!

— Коли рівняти до твого, — всміхнувся він.

Тоді, дивлячись у вікно, за яким було вивішено білизну таку ж, яку вивішувала в сусідньому дворі Бутенкова, оповів Сашко матері свій дивний сон — про батька, з яким вони дерлися по скелистій кручі, й про те, що батько впав на смітника, — дивний такий сон, який продовжує й зараз жити в ньому, а чого? Й досі не виходить йому з голови ота картина — побитий, закривавлений батько зводиться на руках, по яких дзюрить кров, і не може звестись.

— Що воно значить? — спитав з тонкою усмішкою, адже вона, матір його, звісна тлумачка снів.

Стара сиділа на ослінці серйозно, із заціпенілим личком і з кам’яними вустами, з застиглими синіми оченятами. Пауза між ними затяглася, і йому аж незручно стало — може, не треба було всього того оповідати?

— Це значить щось погане? — спитав він і трохи сполошився, бо все-таки, в глибині душі був трохи марновірний.

— Бачиш, сину, — сказала обережно й тихо мати, і її обличчя залишилося так само нерушно-серйозне. — Не хотіла тобі того говорити, бо нічого це не дасть, та й, може, непотрібно тобі це знати. Ми прожили з тобою немало років, ось тобі й тридцять п’ять, і той кнур за тебе ні разу не згадав. Про себе не кажу, хоч і я була молода й гарна, але на милування, як то кажуть, нема силування… Я кажу про інше: про тебе забувати не мав він права, хоч би що там мені казали. Я завжди говорила: коли ти, кнуряка, породив дитину, мусиш про неї дбати…

— Щось я тебе не зовсім розумію, — сказав Сашко. — Яке відношення це має до мого сну?

— Пряме, — сказала мати тим-таки сталевим голосом. — І коли тобі таке наснилось, змушена розказати більше…

Замовкла, опустила очі й сиділа, ніби маленький Будда жіночого роду, завмерлий, закостенілий. Буддочка зі срібним волоссям і з руками, покладеними на коліна, знайомими від дитинства руками, тільки значно постарілими й покритими старечими плямами, ніби пліснявою.

— Повір мені, що я себе картаю, — не треба було про нього тобі розповідати, хай би ти думав, що, ну, що так у мене сталося. І не снилися б тепер тобі такі дурні сни.

— Але ж, мамо, — сказав він, чудуючись із її мови. — Хіба сни залежать від нашої волі? Найбільше мене здивувало: ніколи не бачив батька, а в сні — наче живий!..

— Ну і який же він із себе? — цікаво блиснули материні очка.

— Лисий, з вусами, повний, але в міру. Так жалісливо на мене дивився…

— Значить, він, — загадково сказала мати.

— А ти звідки знаєш, як він зараз виглядає? — зчудувався Сашко.

— Вгадала. Оце якось думала про нього й угадувала.

Вона легко зіскочила з ослінця, рухлива і ще цупкенька бабуся, і моторно подибцяла до старого, ще довоєнного комоду — єдиної гарної речі в її хаті.

Рвонула за вушко шухляду і за мить протягла синові конверта.

— Уявляєш, — сказала з видимими нотками обурення. — Він написав мені листа. Тридцять п’ять років мовчав, а тепер написав. — Мене це жахливо обурило, жахливо!

Поліна Войцехівська була вчителька. Вчителька української мови й літератури, любила читати і свої думки вміла виповісти гарно й інтелігентно. Зрештою, вона — тонка душа, але весь її життєвий досвід, хоч прожила довгий вік, був літературний. Літературою вона міряла світ та життя, може тому мислила й вирішувала свої клопоти на літературний зразок: трохи піднесено, але й прямолінійно.

Сашко узяв листа й помітив: руки в нього тремтять. Незнайомий почерк, літери чіткі, але вже трохи розхитані — видно, писав їх немолодий чоловік. Та цей чоловік умів тримати себе в руках: намагався писати каліграфічно й чисто, охайно вимальовуючи кожну літеру. Лист був російською мовою, в якій вряди-годи проскакували українізми. Сашко зирнув на конверта — прислано його з Мурманська. Відчув, як затіпало йому в скронях, а під горло підкотився зрадливий клубок. Але лишався спокійний — на нього дивилася мати. І він не прочитав, а проковтнув того листа, пожадливо хапаючи зміст.

Шановна Поліно Степанівно!

Не знаю, чи випадає мені писати цього листа, тобто чи маю я на те моральне право, але не написати мені також неможливо. Я завжди відчував провину перед тобою і сином нашим, але час минав, моя провина усугублювалась, і я розумів, що в мене з роками стає все менше шансів її позбутися. Зараз я пишу коротко, бо не можу вгадати, які почуття викличе в тебе цей мій лист. Справа в тому, що в моєму нікудишньому житті склалася така ситуація, коли можна спробувати використати єдиний шанс, щоб свою довголітню вину не загладити, ні, я розумію: всі оці роки, які минули, не викреслити єдиним розчерком; вони — прірва, якої, можливо, ніколи не перейти, але тільки зараз я можу спробувати щось чи якось тут зарадити. Пишу просто й без хитрощів: життя моє після того, як я покинув свою справжню родину, не склалося. Не мав щастя, але не мав і сили, щоб удруге поламати сім’ю. В мене з тією жінкою народилося двоє дітей, вони вже дорослі, а покинути двох, щоб прийти до одного, я не мав морального права. Отож, як не гірко мені жилося, тягнув лямку і свій обов’язок батька виконував у цій своїй другій родині справно. Вам не допомагав з двох причин: ланка моя, знаючи про це моє бажання, оголосила мене любителем випити, забирала зарплату, і я ніколи не мав на руках вільної копійки. Тепер моя жінка померла, діти мене не люблять, бо мати їхня прищепила їм до мене зневагу. Оце і є той єдиний шанс, на який я розраховую. Тобто дуже хочу повернутися на рідну землю, але тільки при одній умові, що ти знайдеш у собі силу пожаліти самотню стару людину і не відкинеш моєї прохальної, покаянної руки. Додам до цього ще одне: все своє життя я жалкував за тим, що приніс тобі й дитині нашій велику кривду. Бажаю спокутувати її і спокутувати свою вину, хоч не відаю, чи це можливо. Коли неможливо, викинь цього листа й не май супроти мене серця, бо я вже покараний тим, що діти мої виганяють мене з дому. Пенсія в мене маленька, ощадної книжки не маю, отож не можу принести з собою нічого. Є тільки одне моє бажання побачити вас і попросити вибачення.

Завжди твій Іван Павленко

Мати стояла в позі полководця, перед яким розгортається генеральна баталія, сині оченята її були, як лід.

— Що на це скажеш? — спитала переможно.

— Скажу: мій сон щось та й значить, — відповів Сашко. — Йому, очевидно, не позаздриш, раз написав такого листа. А що скажеш ти?..

— Що він шельма, — скоромовкою заговорила мати. — Хитра зараза, як отой Коник-Стрибунець у Глібова. Що він, ще зі мною живши, не про сім’ю дбав, а про розваги. Що в нього друзяки були на першому місці, а сім’я — десь у кишеньці для годинника. Не все можу тобі розповісти, але невірний мені був ще до заміжжя. Зараз він проливає сльози й кається, але тільки тому, що там добре його знають і прищемили.

— Така ти немилосердна?

— Немилосердна, — сказала мати, і вуста її раптом здригнулися в усмішці. — А більше рада. Рада, що він заскавучав, як пес, котрому наступили на хвоста.

— І нічого йому не відпишеш?

— А ти гадав, розплачуся й побіжу назустріч? Ач, яку милість мені виявив! Не озивався тридцять п’ять років, а тепер ощасливив!

Її вуста затремтіли, а очі стали двома шматочками болю.

Сашко сидів на канапі, розкинувши на сидінні руки, й дивився у вікно.

— Той сон, — сказав він, — не виходить у мене з голови. А може, йому й справді зовсім зле?

— Ясна річ, зле, — сказала мати, вмощуючись на ослінці. — А хіба Конику-Стрибунцю, який дострибався до морозів, не було зле? Але кожен повинен за свої діла відповісти.

— Мені завжди здавалося, — сказав Сашко, — що той вірш… ну, не зовсім доброї моралі. Розумієш, адже там ідеться про митця, якого не сприймає світ практичний і діляцький. Митця, який все-таки прикрашав своїм співом і танцями життя і світ.

— Не вигадуй дурниць, — різко відказала мати. — Твій батько ніякий не митець, а гульвіса й шельма. Отож і проливає тепер крокодилячі сльози. Але я не така простачка щоб у них повірити.

Сашко дививсь у вікно і раптом згадав далекий шкільний вечір, який організувала його ж таки мати. Для того, щоб утворити кін, стягли в кінець коридору столи й застелили їх червоною тканиною. Позносили з усієї школи стільці й утворили ряди. Йому мати, тоді ще зовсім малому, доручила прочитати вірша Леоніда Глібова "Коник-Стрибунець", перед цим довго його тренувавши й розказуючи на яких словах робити наголоси. Він вийшов на той кін зі столів, а стіл, на якому стояв, похитувався; отож він, похитуючись разом зі столом, не продекламував, а прокричав того вірша в юрбу школярів, які, наче рій, збилися у щільно спресовану масу. Та маса ворушилася, смішкуючи, балакала, а він на хиткому столі кричав свого вірша, а коли зійшов під ріденькі оплески додолу, мати гаряче пригорнула його до себе, а що сталося це на очах того смішкуючого рою, Сашко із жахом усвідомив, що пропав, адже тепер його довіку прозиватимуть Коником-Стрибунцем, що й сталося. І тільки тепер він збагнув, що мати тоді не випадково вибрала для нього саме цього вірша, адже його зміст відтоді засів у ньому гвіздком; зрештою, ота маленька декламація була помстою тому-таки невідомому Іванові Павленку, фотокартки якого було знищено в їхньому домі за винятком отієї мацюпенької, котру він випадково розшукав в одній із материних шухляд, — збереглася вона там не тому, що мати тримала до батька задавненого сентимента, а тому, що фотокартка забилась у щілину між фанеркою дна й стінкою шухляди, біліючи загнутим крайчиком.