Читати книгу - "Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець"

Темні очі Адіті прошивали наскрізь, наче то погляд самої Аматерасу. Але розповісти їй про Енліля означало викрити випадок зі сферою… і Амона.

— Я не розумію, що сталося, — Рен підозрювала, що її погляд і наполовину не такий упевнений, як у Зірки. — Краще питати у твого друга.

— Савітрі, заради Великих Стовпів Всесвіту, не намагайся мене надурити. Хочеш, щоб ще хтось постраждав? Я надаю перевагу раціональності рішень. Ти розповідаєш — і ми обидві готові до того, що буде далі. Ти не розповідаєш — і ми втрачаємо дорогоцінний час, який могли б витратити на допомогу тобі й Енлілеві.

Рен подумки зітхнула. Місяць тому вона не могла собі й уявити, що спілкуватиметься з Адіті Агні, — і ось уже намагається ввести її в оману. І через що? Через Амонові таємниці, щоб йому дійсно човен Ра втопився!

— Ну? — Зірка дивилась на неї з вимогою, вперши руки в боки.

— У нього щось вселилося. Спершу очі почервоніли. А далі він напав на мене.

— Коли це почалось?

— Та щойно. Ми йшли коридором і говорили про стихійні сили, а раптом він озирнувся — і був уже інший. І голки. У нього були голки, — дівчина підняла свої руки вгору, демонструючи порізані долоні.

— До Аматерасу. Негайно.

— Зажди, Агні! — перебив її хтось. Сколихнулися завихрені тіні, і з них виступив Амон, засапаний та наляканий.

— Ми йдемо до директорки, — відрізала Адіті, ні миті не подивована його вмінням блукати крізь тіні. — Енліль напав на Савітрі. Якщо ти вже тут, то допоможеш його нести.

…Що проблеми в них серйозні, Рен усвідомила, щойно вони опинилися в Аматерасу. Директорка була не просто розгніваною — здавалось, вона зараз когось уб’є.

— Пані… — тихо мовив Амон, але та підняла вказівний палець, закликаючи до тиші.

— Агні, повертайтеся на заняття. Вас тут не було, і нічого не було, затямили? Діонісе, примостіть Енліля на кушетці біля вікна і тільки спробуйте там щось пальцем ворухнути! Савітрі, спершу хочу вислухати вашу версію подій… Агні, ви мене погано почули?

Адіті зі здивуванням і підозрою дивилась на Аматерасу, наче не насмілювалася їй заперечити, але вкрай не хотіла виконувати наказ. Проте тут вона стрепенулась і похитала головою. Рен зазирнула у зблідле Енлілеве лице, поглянула на шокованого Амона і зрозуміла: переживання щодо Заксової поведінки та вчорашнього вечора так далеко, що вона й за бажання не може до них дотягнутися.

З Амоном Аматерасу розмовляла довше. Рен устигла піти до вбиральні, змочити серветки в холодній воді і ретельно постирати засохлу кров із рук та обличчя. Тонкі смужки подряпин почервоніли і свербіли трохи, але загалом були не надто страшними.

Коли одногрупник вийшов із кабінету, Аматерасу вельми експресивно попрохала Рен забрати Діоніса з-перед її очей і втішила інформацією про те, що Енліля нічого злого не спіткало, крім кількох синців від Адіті, яка має схильність применшувати свої сили на словах, але коли вже вгаратає, то й кандидатові до Тріади непереливки буде.

Амон вшився швидше, ніж Рен устигла повідомити, що він шалено, безповоротно вляпався і вона більше його не покриватиме. Та не було ні сил, ні бажання зараз переслідувати його з цією новиною: попереду майоріло заняття в Торарея, а до того згодилося б перев’язати руки, бо доцент-стихійник знижки не зробить, навіть якщо вона завітає до нього без рук…

— І р-раз! — Перш ніж Торареєві долоні зіткнулись у сплеску, Рен спробувала уявити порожнечу, заповнену повітрям, як радив Енліль, але звук усе зіпсував.

— Ви можете не ляскати в долоні? — попрохала вона.

— А ти можеш не ляскати язиком? — перекривив викладач.

Рен зціпила зуби і відступила на кілька кроків. В аудиторії нікого не було, тож можна втекти від Торарея хоч в інший куток зали — але це навряд допомогло б. Подумки дівчина вважала, що доцент-стихійник — жахливий викладач. Він завиграшки керував будь-якою силою, але повторити щось двічі або роз’яснити студентам — таке в його методи навчання не входило. І все ж вибирати не було з кого. Рендалл зітхнула і стиснула кулаки.

Порожнеча. Енліль говорив про порожнечу. Нічого немає, і ніщо не відволікає. Жодного Торарея, жодних правил і вимог.

— Савітрі, спиш? — голос викладача продирався через її спробу абстрагуватись і о-боги-як-сильно дратував.

— Я концентруюся, — процідила Рен.

Порожнеча. Повітря. Повітря. Невагоме й невидиме, яке просто заповнює. Мурашки на кінчиках пальців. Енліль.

«Ти жалюгідна, Савітрі!»

Червоні очі. Голки. Страх. Кров на пальцях.

Амонові втечі від відповіді. Закові втечі від відповіді.

— Савітрі, якщо ти думаєш, що можеш простояти так до кінця заняття, виправдовуючись тим, що…

— Та дайте ж мені хвилину!

Ш-шурх.

Холодний потік. Мурашки на кінчиках пальців. Дзвін шибки. Скляні голки падають. Скляні голки. Сотні їх. Кров на пальцях. Енлілеві червоні очі. Закові червоні очі. Рубінові камінці замість очей. Широка і вдоволена Торареєва усмішка.

— Отак, Савітрі! Молодчина! Знав же, що тобі треба трохи розворушитись і щось та вийде! Але — надалі не рекомендую на мене так волати, бо…

Дівчина дивилась на уламки скла. Жодної радості від того, що їй стало сил не лише зачерпнути вітер, а й розтрощити вікно. Вуха заклало. Перед очима все попливло. Голки. Сотні їх. Дедалі ближче.

Найкращий студент Академії примудрився зіпсувати настрій Рен із самого ранку. Він мовчки підійшов до неї перед першою лекцією і на очах десятків студентів уклонився ледь не в ноги. Тож статус Рендалл Савітрі за лічені секунди злетів до зірок і вище.

— Енлілю, припини, — шикнула Рен.

— Я мушу