Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

У Нью-Йорку «Волл-стрит Джорнал», наляканий припущенням про ймовірність вступу до якогось нового періоду тісних спільних дій США із Британією, писав: «Сполучені Штати не бажають вступати в альянси чи будь-що, схоже на альянс, із будь-якою нацією» (що абсурдно звучить у перспективі того, що відбулося усього за кілька років). Гамір здійнявся такий, що Труман був змушений дати прес-конференцію, на якій зрікся того факту, що Черчилль показував йому промову напередодні.

У Москві Черчилля прилюдно звинувачували, зображаючи як збожеволілого розпалювача війни, що розмахує ручною гранатою. Через зловісні расові теорії про вищість «англомовних народів» його можна вважати наступником нацистів, писала «Правда» — що дослівно повторювало сказане в інтерв’ю і самим Сталіним.

У Вестмінстері ж такі зануди із торі, як Батлер (давній миротворець) і Пітер Торнікрофт, згодом очільник партії торі, скористалися цим гармидером, аби виправдати свої починання у «змові» проти Черчилля. «Вінстон має піти», — лунало за обідніми столами. Члени парламенту від лейбористів, так скандально шоковані його топтанням червоного прапора, закликали Еттлі зректися тієї промови, а коли він (із характерною для нього сумлінністю) відмовився це зробити, винесли на розгляд пропозицію про висловлення вотуму недовіри Черчиллю, називаючи промову «неприхильною ідеї світового миру». І серед тих 93 осіб, що підписали це подання, був і майбутній лейбористський прем’єр-міністр Джеймс Каллаген.

Мені не вдалося виявити жодного публічного розкаяння Каллагена — проте він зрештою напевне усвідомив, що виставив себе дурнем і що Черчилль знову мав рацію.

Не минуло й кількох років, а вже стало очевидно, що комунізм Східної Європи дійсно знаменував настання тиранії. Сталін перекрив шлях у свої володіння засобам економічної інтеграції із Західної Європи. Він організував блокаду Берліна і намагався голодом змусити населення до покори. Було утворено нову сутність — Східний блок, — у якому суворі однопартійні держави примусово йшли по п’ятах Москви та її установок і сотнями тисяч гинуло або залякувалось населення. Своєю промовою про залізну завісу (як ми її знаємо тепер) Черчилль окреслив увесь моральний і стратегічний каркас світу, у якому я народився; і це категорично не був той світ, якого прагнув він, а світ, на настанні якого, у своїй параноїдній шизофренії, наполягали саме росіяни.

Зрікшись Черчилля після Фултона, Труман зрозумів його правоту — і прийняв його знамениту доктрину «політики стримування». А його наступник, Дуайт Ейзенгауер, можливо, навіть провадив іще більш безкомпромісну політику проти комуністів. І ще до повернення, у 1951 році, на пост прем’єр-міністра Черчилля вже достатньою мірою тривожив стан глобальної напруги — і нова загроза водневої бомби, — та виявилося, що саме він, Черчилль, став підбурювачем до миру.

Ним заволоділа ідея саміту, відкритого й особистого обміну поглядами між Америкою, Росієї та Британією (яку б він уособлював). Якби існувала змога зібрати разом світових лідерів, казав, був переконаний — світової війни можна було б уникнути.

Та тепер йому було 76 років. Він провів свою країну п’ятьма роками війни; протягом шести був лідером опозиції. Набираючи швидкість перед виборами, він героїчно й урочисто вів свої парламентські війська. Він не спав ночами, проводячи перемовини; у їх післяопівнічному ході видавав тиради блискучих міні-промов, що рясніли жартами і саркастичними ремарками; а затим, о 7:30 ранку, поверх усього цього, набивався сніданком із яєчнею, беконом, сосисками і кавою, а слідом за цим, як згадував Гарольд Макміллан, глибокою склянкою віскі із содовою та велетенською сигарою.

Усе це має свою ціну. Його душевне спонукання та енергія були, як і завжди, міцними, а от організм смертного почав підводити. Він страждав на артеріальні спазми, мав подразнення на шкірі, скаржився на зір. Не міг більше чути голосів дітей та співу птахів. Нейроспеціаліст із влучним іменем сер Расел Брейн117 казав, що причина його «напруженості» у плечах була у тому, що клітини мозку, котрі приймали сенсорні сигнали із плеча, відмерли.

Історія останніх років служби Черчилля не розповідає про гігантське червоне сонце, що вже не гріє і повільно повзе за небокрай. І він не вулкан, що поволі згасає. Він Улісс Теннісона — завжди у боротьбі, прагненні, пошуках: у постійному переконанні, що він ще може вчинити щось визначне. Це історія неймовірної хоробрості й сили волі — а також вправності й проникливості.

У березні 1953-го Сталін помер; і Черчилль вхопився за сприятливу можливість закликати громадськість до нового початку. «І знаю, як саме, — сказав він Ейзенгауеру. — Саміт! Із росіянами! І продовжуймо будувати англо-американське партнерство як підвалини для миру у світі». Та Ейзенгауера це не зацікавило.

А 5 червня 1953 року у Вінстона Черчилля стався серйозний удар. Лікар думав, що він помре; та силою волі він вистояв. І наступного дня вже наполягав на формуванні Кабінету, попри те що йому перекосило рот і було важко рухати лівою рукою. Колеги навіть не помітили недуги — казали, він був дещо блідий та тихий.

Наступного дня йому стало гірше: паралізувало лівий бік. Його забрали оклигувати до Чартвеллу, а пресі повідомили, що прем’єр-міністрові потрібен «цілковитий спокій». Ніхто й не подумав спитатися — чому. Через тиждень після інсульту він прийняв у себе особистого секретаря, Джока Колвіля, та секретаря Кабінету міністрів Нормана Брука. Черчилль сидів у візку, а після обіду повідомив, що збирається спробувати встати. Брук докладно розповів про це.

Ми з Колвілем переконували, що не слід цього робити, та, коли він твердо наполіг на своєму, ми підійшли по обидва боки від нього, так щоб мати змогу його спіймати, якби він упав. Проте він відмахнувся він нас палицею і наказав відступитися. Потім опустив ноги на землю, схопився за руків’я крісла та зі страшенними зусиллями — піт на його обличчі лився рікою — підняв себе на ноги, випроставшись. Продемонструвавши, що він може це зробити, знову сів та дістав сигару… Він був сповнений рішучості видужати.

А також цілком рішуче бажав провести зустріч із Совєтами — саміт з питання ядерної зброї, де він зміг би знову вийти на передову глобальних подій. Росіяни були непевні. Ейзенгауера було не зрозуміти. А колеги із Кабінету певною мірою перебували у стані бунту — сподіваючись, як потай, так і відкрито, що він здався, та все ж побоюючись залишити свій талісман, єдиного британського політика, котрого знали в усьому світі.

До 1954-го Черчилль перебував під постійним прихованим тиском полишити посаду. І хоч був спроможний на приголомшливі, як на жертву інсульту, подвиги, почувався, за своїми