Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вбивство п’яної піонерки 📚 - Українською

Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вбивство п’яної піонерки" автора Сергій Оксенік. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 74 75 76 ... 83
Перейти на сторінку:
class="p1">Уявляєте! Не «добре», не «прекрасно», а — «законно»! Ніколи раніше не чув, щоб він казав це слово.

Але легко сказати! Повен двір братів і сестер, деякі й молодші за нього. Зараз він усе кине й піде спати.

— Я спробую, тільки ще не зараз. Він сильно розгулявся. Як почне кліпати — тоді, — відповів я.

Найкращим способом було багаття. Я вирішив нікому з братів-сестер нічого не казати, а вибрав серед двору порожнє місце, щоб і від дорослих якнайдалі, й гілля над вогнем не було, і пішов до дров’ярні. Набрав маленьких гілочок, приніс, розклав їх, потім сходив до хати й узяв стару газету. Виявилася «Правда», а за її спалення баба голову відірве. Якось сказала мені, що «Правду» ні в туалет не можна вішати, ні спалювати при людях. Бо за це можуть посадити. Дурня, звичайно, та що ж? Не влаштовувати ж дискусії, коли повен двір гостей!

Я акуратно відірвав назву газети і сховав під радіо.

За кілька хвилин язики полум’я освітили двір, між дерев заметушилися тіні. Я сів на землю і почав потрохи підкладати хмиз, намагаючись повторити Санькин досвід. Але тут особливо ховатися з вогнем було безглуздо. Просто що ще людині самій робити біля вогню, крім як дивитися на нього! А тут хоч якесь та заняття.

Невдовзі біля мене почали збиратися брати і сестри. Щоправда, спершу старші. А помітивши це, й малеча оточила вогонь. Спочатку сміялися, жартували, зганяли інерцію. А тоді вже заговорили про страшне. Більшість історій про бандитів, котрі водились у цих краях десять-п’ятнадцять років тому, я вже чув. Але тепер і для мене ці розповіді звучали по-новому, бо ж усні історії щороку змінюються. Я й по собі знаю: коли вперше розповідаєш, хочеш, аби вийшло якомога правдивіше — так, як чув од інших, чи так, як бачив на власні очі. За другим разом уже намагаєшся побудувати розповідь, аби не лишалося ніяких нез’ясованих ситуацій. А далі вже й не пам’ятаєш, як воно було насправді — аби людям цікаво слухати.

Полум’я постійно скакало: то здіймалося вище від наших голів, то геть пригасало, і доводилося його роздувати. Митька, мій двоюрідний брат, на чотири роки старший за мене, не витримав і запропонував:

— Ти, Вов, уже, мабуть, утомився підкладати. Давай тепер я буду.

Ми з ним помінялися місцями, бо весь запас хмизу лежав біля мене. Проте й у Митьки нічого не виходило. Я ще раз згадав про Саньку. Схоже, це в нього справді талант — підтримувати рівний вогонь у багатті. Напевно, через те, що в собі він вогню ні підтримати, ні вгамувати не здатен…

Дрова були добре просушені, тож іскри стріляли в небо й не тільки. Сестри мої вищали після кожного пострілу гілки в полум’ї. Усе це не налаштовувало на нормальну розмову.

— Хлопці, ви там обережно з вогнем! — гукнув від столу мій батько.

А тітка Зіна додала:

— Краще вже загасіть його й ідіть спати!

Ні. Це не наша поляна. Там ми самі. Там ми самі собі господарі. І ніхто на нас там не гримає. Там — воля. Я посидів іще кілька хвилин, слухаючи, як поступово згасає розмова, а потім підвівся й пішов у напрямку до надвору. Зробив кілька повільних кроків, а коли спиною відчув, що вже ніхто на мене не дивиться, повернув і неквапливо рушив до хати.

Я йшов повільно, щоб мій малий міг мене наздогнати. Щоправда, ото було би сміху, якби він лишився біля вогнища, коли я пішов, аби його приспати!

Але він таки наздогнав мене — вже біля самісіньких дверей у сіни.

— Ти що, спать?

— Та ти знаєш, — сказав я якомога чеснішим голосом, — щось мені це багаття не так подобається, як наше на поляні.

— Мені — теж, — здивовано відповів він.

— Хочеться полежати, — сказав я. — А ще краще — заснути. Хай сидять. Їм завтра не їхати на світанку.

— Ні, — стрепенувся Юрка. — Я ще спати не хочу! Я взагалі можу не спати!

— Ну, як хочеш, — байдуже сказав я. — Я теж можу не спати, але як подумаю, що ми їдемо через села й міста на такій законній машині, всі зазирають у вікна, а я там сплю…

Він нічого не відповів, але зайшов за мною до хати, роздягнувся разом зі мною і потім ліг поруч.

— Розкажи мені щось, — попросив він.

То вже була капітуляція. Він ніколи не просив мене щось розповісти — тільки тоді, коли вже точно треба було спати, а він у такий спосіб лише намагався відтягти засинання.

Я подумав-подумав, але до голови як на гріх нічого не лізло.

— Про що тобі розказати?

— Розкажи про… — він теж почав думати. — Про яйця. Де їх батько закопав в Агента?

Що вже було критися? Він і так усе знав. Я помовчав, а тоді почав розповідати, вигадуючи на ходу:

— Давним-давно, коли хмари ще плавали над самою землею, зачіпаючи рипливим дном своїм за вершини тополь, були собі маленькі й страшненькі створіння доробли: чоловік-дороблик і його жінка-дороблиха. Вони були схожі на зайчиків, доки не роззявляли свої крихітні пащі. Та коли вони вже їх роззявляли, то виявлялося, що пащі зовсім не крихітні, а величезні, як у вівчарки.

— Ага, — вставив Юрка, — тільки зуби більші, хоч і ріденькі такі: між зубами палець просунути можна.

— Ну, цього робити не варто, — сказав я. — Вставити можна, а от чи витягнеш потім…

Малий стиха засміявся.

— І от якось знайшлось у них мале доробленя. Малесеньке-малесеньке, наче кошеня, тільки вже зубате. Жили вони в норі, вхід до якої був такий потайний, що навіть як по землі — просто над їхніми головами — пробігала лисиця, вона не тільки не помічала нірки, а й запаху доробликів не чула.

— Зачаклований вхід, — пояснив мій малий.

— Ага, зачаклований, — погодився я. — А зверху це виглядало просто як кущ колючки — такий, як на поляні. Місцина була тиха, ніхто поруч із ними не селився — місця й так усім вистачало. Степ — широкий.

— А люди там не жили?

— Не жили люди. Дикий був степ. Було село неподалік, але сюди, до нірки, люди ніколи не наближалися. Тоді ще вони відчували такі місця, називали їх недобрими. І так тривало дуже довго. Аж ось почалося! Щось загуркотіло, заторохтіло, приїхала здоровенна машина і навезла людей, каменю-ракушняку, цементу, глини, дерев’яних вікон і дверей. Люди почали будувати свої хати навколо нірки, й у доробликів спокійне життя скінчилось. А якісь люди ще і збудували хату

1 ... 74 75 76 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вбивство п’яної піонерки"