Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Будь ласка, як скажеш, — Ґанелон був нерухомий, ніби статуя.

— Ви серйозно? — запитав козлорогий.

— Зараз побачиш! — крикнув я, кидаючись до нього.

Та він не забажав фехтувати зі мною. Натомість зробив те, чого навіть найдурніший фехтувальник не дозволив би собі.

Він метнув у мене меч вістрям уперед, як блискавку. Звук цього польоту був оглушливий, наче грім. І зовні відлунням прокотивсь оглушливий гуркіт грози.

Я відбив меч Ґрейсвандіром, як звичайний удар. Клинок увіткнувся в долівку і спалахнув сліпучим сяйвом. Знадвору йому відповіла не менш сліпуча блискавка.

На мить кімнату освітило сяйво, разюче, наче магнієвий спалах, й одразу ж козлорогий міцно схопив мене.

Він притиснув мої руки мені до боків і торохнув рогами в забрало — раз, потім другий...

Я напружив усі сили, й хватка козлорогого почала слабшати.

Тоді я випустив Ґрейсвандір з рук, рвонувсь — і звільнився від його захвату.

Несподівано наші очі зустрілися.

Ми вдарили разом — і разом відскочили.

— Володарю Амбера! — гукнув козлорогий. — Чому б'єшся проти мене? Ти ж сам відкрив для нас дорогу в ці світи...

— Відкрив, а тепер шкодую, що був нерозважливий, і хочу виправити помилку.

— Надто пізно — і місце для такої справи ти обрав дуже дивне, — ній знов ударив, до того ж так стрімко, що я не встиг закритися від удару. Мене відкинуло назад і вдарило в стіну. Швидкість у нього була просто вбивчою.

Він підняв руку, накреслив у повітрі якийсь знак, і перед моїми очима постало видіння — Двір Хаосу. Моє волосся стало дибки, й крижаний вітер обпік мені душу, коли я зрозумів, що накоїв.

— Бачиш? — сказав козлорогий. — Ти пустив нас сюди. Допоможи нам тепер, і ми воздамо тобі все, що належить тобі.

Якусь мить я вагавсь. Ану як сказане — правда, і він справді може  це зробити. Аби лиш я погодився на його умови.

Та коли все мине, козлорогий буде моїм заклятим ворогом. Ставши союзниками на хвилину, ми вчепимося в горло одне одному відразу ж, як кожен з нас отримає те, чого хоче, а темні сили на той час будуть іще могутнішими. І все ж таки, якби мені заволодіти містом...

— То що, домовилися? — запитав він. Голос його був різким та схожим на козляче мекання.

Я подумав про Тіні, про інші світи, що лежали за Тінню...

Мої руки повільно потягнулися вгору, розстібнули ремінець на шоломі... Тоді я відкинув його, і козлорогий начебто розслабився.

Гадаю, Ґанелон у цей час просувався вперед.

Я довгим стрибком дістав козлорогого і вбив його у стіну.

— Ні! — крикнув я.

Пальці його — такі, як у людини, — намацали мою шию тоді, коли я вчепився йому в горло.

Я щосили стиснув пальці на шиї чудовиська і почав викручувати її. Мабуть, те саме робив зі мною козлорогий.

Щось хруснуло, ніби суха гілляка. Не знаю, чия шия зламалася, його чи моя, а от те, що шия в мене боліла, це точно.

Розплющивши очі, я найперше побачив над собою небо. Мене поклали горілиць на ковдру, постелену на землі.

— Боюся, він збирається жити далі, — почувся голос Ґанелона, і я повільно повернув голову в його бік.

Він сидів на краєчку ковдри, меч тримав на колінах. Поряд із Ґанелоном була Лоррейн.

— Як справи? — запитав я.

— Ми перемогли, — сповістив Ґанелон. — Як ти сказав, так усе й сталося. Коли ця тварюка сконала, усе закінчилось. Їхні люди попадали мертві, а тварюки згоріли.

— От і добре.

— Сиджу оце тут та й думаю: куди поділася моя ненависть до тебе?

— Є якісь міркування?

— Я б не сказав. Може, тому, що ми з тобою схожі. Не знаю.

Я всміхнувся Лоррейн.

— Як добре, що твоє пророцтво влучило пальцем у небо. Битва вже закінчилась, а ти жива.

— Смерть уже тут, — мовила вона, не відповідаючи на усмішку.

— Тобто?

— Люди досі розказують, як лорд Корвін скарав на смерть мого діда: його привселюдно волочили кіньми, а потім четвертували за те, що він очолив одне з перших повстань проти лорда.

— То був не я, — сказав я дамі, — а одна з моїх тіней.

Проте Лоррейн лише похитала головою:

— Корвіне з Амбера, я є тим, ким я є.

Сказавши це, вона підвелася й пішла.

— Що це було? — поцікавився Ґанелон, зовсім не звернувши уваги на слова Лоррейн. — Ота потвора, котра була у вежі, — вона хто?

— Моє породження, одна з тих тварюк, яких я накликав, наклавши на Амбер прокляття. Цим відкрив потворам, котрі живуть по той бік Тіні, шлях у справжній світ. Вони відшукують найлегші дороги та стежки і йдуть ними в Амбер. Тут за таку дорогу правило коло. В інших місцях воно може виглядати зовсім інакше. Той шлях, який тягнувся через вашу тінь, я закрив. Тож тепер можеш жити й не тужити.

— Це тому ти тут?

— Ні, — сказав я. — Якщо чесно, то ні. Я йшов на Авалон, коли мені зустрівся Ланцелот. Не кидати ж його напризволяще, на смерть! Я приніс його сюди, ну а тут, крок за кроком, засмоктала мене ця історія, тим паче, що і я приклав до неї руку.

— На Авалон? Отже, ти казав неправду, він не знищений?

Я заперечно похитав головою.

— Не зовсім так. Наш Авалон загинув, але в Тіні я можу відшукати якусь його подобу.

— Візьми мене з собою...

— Ти при своєму розумі?

— Так, просто хочеться ще раз поглянути на землю, звідки я родом, навіть якщо це мені чимось загрожуватиме.

— Я не маю наміру там жити, — попередив я, — а готуватимуся до війни. Є в Авалоні рожевий порошок, яким ювеліри шліфують каміння. Якось в Амбері я ненароком з'ясував, що у вогні він вибухає. Отже, йду, щоб роздобути цього порошку, наробити рушниць і озброїти ними військо. Ми візьмемо Амбер, і я нарешті отримаю трон, на який претендую.

— А ті тварюки, котрі живуть за Тінню? Ти про них казав...

— Опісля займуся ними. Коли ж програю, то цим доведеться зайнятись Еріку.

— Ти колись казав, що він випалив тобі очі та