Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Він рвучко вдихнув, а потім люто ляснув рукою по дверях.

— Не Феншо! — ​заволав він. — ​Ніяких більше Феншо!

Я помовчав кілька хвилин, щоб не наражатися на черговий спалах люті. Рот віддалився від щілини, й мені здалося, що десь зі середини кімнати долинули стогони — ​стогони чи схлипи, хтозна. Я чекав, не знаючи, що сказати далі. Нарешті рот повернувся, й після чергової довгої мовчанки Феншо сказав:

— Ти ще там?

— Так.

— Вибач. Я не хотів, щоб усе почалося так.

— Ти просто не забувай, — ​сказав я, — ​я тут тільки тому, що ти попросив.

— Знаю. І я тобі за це вдячний.

— Було б незле, якби ти пояснив, чому мене запросив.

— Пізніше. Я ще не хочу про це говорити.

— То про що ж говоритимемо?

— Про інше. Про те, що сталося.

— Я слухаю.

— Бо я не хочу, щоб ти мене ненавидів. Розумієш?

— Я тебе й не ненавиджу. Колись ненавидів, але це вже в минулому.

— Сьогодні, бачиш-но, останній день. Треба зробити все напевно.

— Ти тут весь час і був?

— Я приїхав сюди роки зо два тому.

— А перед тим?

— То тут, то там. Мене дехто шукав, треба було переміщатися. Мені сподобалося мандрувати, тепер я кохаюся на мандрах. Це дивно. Я взагалі планував сидіти сиднем і чекати, коли час збіжить.

— Це ти про Квінна?

— Так, про приватного детектива.

— Він тебе знайшов?

— Двічі, раз у Нью-Йорку, раз на півдні.

— І збрехав?

— Я його залякав до смерті. Він знав, що йому буде, якщо хтось дізнається.

— Ти знаєш, що він зник? Я не знайшов його.

— Десь ховається, це неважливо.

— Як тобі вдалося його позбутися?

— Я все перевернув із ніг на голову. Він думав, що переслідує мене, а насправді це я переслідував його. Він, звичайно, вистежив мене у Нью-Йорку, але я втік — ​просто йому з рук. Після того ми ніби гралися. Я вів його по своєму сліду, лишаючи підказки, щоб він не зміг мене не знайти. Але я весь час за ним стежив, і коли настав слушний момент, заманив його просто у пастку.

— Дуже розумно.

— Та ні, по-дурному. Але в мене не було вибору. Або так, або він притягнув би мене назад, де мене вважали психом. Я себе за це ненавидів. Він урешті просто робив свою роботу, й мені його шкода. Жалощі мені огидні, особливо в собі.

— А потім?

— Я не був певен, чи моя хитрість спрацювала. Я боявся, що Квінн знову вийде на слід. Тож я їхав далі, навіть коли міг спинитися. Я на це рік згаяв.

— І куди ти поїхав?

— На південь, південний захід. Я хотів лишитися там, де тепло. Я, бачиш-но, мандрував пішки, спав просто неба, намагався триматися місць, де людей небагато. Це, знаєш-но, величезна країна. У голові не вкладається. Якось я майже два місяці прожив у пустелі. Потім жив у хижі на краю резервації хопі в Аризоні. Індіанці скликали племінну раду, щоб дозволити мені лишитися.

— Брешеш.

— Я ж не прошу, щоб ти мені вірив. Просто розповідаю свою історію, ось і все. А ти думай, що хочеш.

— А потім?

— Побував у Нью-Мексико. Заходжу якось у забігайлівку щось перехопити, а хтось лишив на столі газету. Беру, читаю. Так я і дізнався, що мою книжку видали.

— Здивувався?

— Я б сказав інакше.

— І як же?

— Не знаю. Мабуть, розсердився. Засмутився.

— Не розумію.

— Я розсердився, бо книжка — ​гівно.

— Письменники взагалі не вміють оцінювати свої твори.

— Ні, книжка гівно, повір. Усе, що я написав — ​гівна варте.

— То чому ж не знищив рукописи?

— Бо прив’язався. Але це не значить, що текст добрий. Дитина теж прив’язується до своєї каки, але ж ніхто з нею не носиться. Це особиста справа дитини.

— То чому ж ти змусив Софію пообіцяти, що вона покаже твої твори мені?

— Щоб її заспокоїти. Але ти це й так знаєш. Ти давно це зрозумів. Таке в мене було виправдання. Насправді я хотів знайти їй нового чоловіка.

— І спрацювало.

— Інакше й бути не могло. Я ж їй не першого-ліпшого підсунув.

— А рукописи?

— Я думав, ти їх повикидаєш. Мені й на думку не спадало, що хтось візьметься за них так серйозно.

— І що ти зробив, коли прочитав, що книжку видали?

— Повернувся у Нью-Йорк. Дурню зробив, але я був не дуже адекватний, не міг думати логічно. Книжка ув’язнила мене у скоєному, розумієш-но, і мені знову треба було з цим якось примиритися. Від виданої книжки рятунку вже не було.

— Я думав, ти загинув.

— Саме це ти й мусив думати. Це довело мені, що Квінн — ​уже не проблема. Але нова проблема була значно гірша. Тому я й написав тобі.

— Це ти недобре вчинив.

— Я на тебе злився. Я хотів, щоб ти мучився, жив із тим, із чим жив я. Я пожалкував про це, щойно вкинув листа до скриньки.

— Але було вже пізно.

— Так. Уже пізно.

— І скільки ти пробув у Нью-Йорку?

— Не знаю, місяців шість-вісім.

— Як ти жив? Як ти заробляв собі на життя?

— Крав?

— Може, розкажеш-таки правду?

— Я й так роблю все, що можу. Я розказую тобі все, що можу.

— І що ти ще робив у Нью-Йорку?

— Спостерігав за тобою. Спостерігав за тобою, Софією і дитиною. Якось я навіть жив просто перед вашим будинком. Тижні два-три, може, з місяць. Я за тобою тягався повсюди. Ми кілька разів ледь не зіткнулися на вулиці, я дивився тобі просто у вічі. А ти не помічав. Це фантастика, як довго ти мене не помічав.

— Ти все вигадуєш.

— Мабуть, я змінився.

— Ніхто не може змінитися настільки.

— Думаю, мене зараз ніхто не впізнає. Але це тобі пощастило. Якби питання стало руба, я б тебе, мабуть, таки вбив. Весь час, що я був у Нью-Йорку, мене переповнювали думки про смерть. Про погане. Я був за крок від жаху.

— І що тебе спинило?

— Знайшов у собі відвагу поїхати.

— Як шляхетно з твого боку.

— Я ж себе не вигороджую. Просто розказую.

— І що далі?

— Знову рушив у дорогу. Моя посвідка моряка торгового флоту нікуди не ділася, ось я і влаштувався на грецьке вантажне судно. Це був жах, гидота від початку й до кінця. Але я на інше й не заслужив, я саме цього й хотів. Ми де тільки не побували — ​і в Індії, і в Японії, цілий світ обійшли. Я ні разу не сходив на сушу. Щоразу, як ми заходили у порт, я спускався у свою каюту й замикався. Так я провів два роки: нічого не бачив, нічого не робив, жив, як мрець.

— А я намагався написати історію твого життя.

— То ось чим ти займався.

— Здається, що так.

— Велика помилка.

— Сам знаю. Я це сам з’ясував.

— Якогось дня судно пристало у Бостоні, і я вирішив зійти. Я заощадив силу грошей, вистачило, щоб купити цей будинок, і ще лишилося. Відтоді я тут.

— І під яким іменем?

— Генрі Дарк. Але ніхто не знає, хто я. Я нікуди не ходжу. Двічі на тиждень приходить одна жінка, приносить мені все необхідне, але я її ніколи не бачу. Я лишаю їй записку внизу сходів і гроші. Просто, ефективно. Ти — ​перший, із ким я говорю за останні два роки.

— Ти ніколи не думав, що з глузду з’їхав?

— Я знаю, що для тебе це виглядає так — ​але насправді ні, ти мені повір. Навіть не хочу гаяти час на такі розмови. Те, що потрібно мені, дуже відрізняється від того, що потрібно