Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

Ні, ні та ще раз ні!

Насупившись, Рута спробувала пригадати заголовок хоча б однієї з тих статей, які проглядала, коли вперше почула про загибель учителя. За секунду вона скасувала перший запит і ввела новий: «першокурсник із Рівного розстріляв перехожого». Google видав перелік результатів, дівчина швидко прогорнула їх і не знайшла жодної статті з такою або схожою назвою. Та ще й буквально під кожним посиланням сервер додавав:

Відсутні: першокурсник розстріляв

Рута повторила пошук, увівши в рядок запитів фразу «розстріл чоловіка в Рівному відео». Серед результатів виявилося кілька статей про вбивство бурштинового бізнесмена, датованих липнем 2018-го, але жодної згадки про відеозапис, на якому зафіксовано смерть Якова Чорная.

Його не могли видалити. Запис не міг просто так зникнути!

Рута звела погляд. Тимофій тупився кудись убік. Мати мовчки плакала. Григір зосереджено вивчав напис «AMBULANCE» на відсувних дверцятах реанімобіля.

Насилу ворушачи язиком, дівчина проказала:

– Я хочу додому.

Нутрощі обпалював лютий холод, мовби вона проковтнула брилу льоду.

– Руто… – крізь сльози мовила Аміна.

– Зі мною все гаразд. – Дівчина підвелася. – Поїхали додому. Будь ласка.

59

Повернувшись додому, Рута зачинилась у своїй кімнаті й забилася в найдальший куток. Якийсь час вона лиш отупіло водила довкола себе поглядом, нібито вишукуючи речі, споглядання яких поверне їй відчуття опори під ногами, однак нічого не знаходила й, розуміючи, що таких речей більше немає, поринала в щомить глибший відчай. У її життя неначе впорснули краплину миш’яку – зовні нічого не змінилося, проте дівчина відчувала: тепер усе безнадійно отруєне.

Вона збожеволіла. Шизанулася. Програла боротьбу з тінями у власній голові. Рута думала: це у всіх так? Усі шизофреники усвідомлюють, що в них, ну, шизофренія? Чи це лише в неї якийсь особливий випадок?

І, певна річ, вона боялася. Припинивши крутити головою, Рута обхопила руками коліна й сиділа, не наважуючись поворухнутися. Власне ментальне здоров’я здавалося їй таким крихким та ефемерним, що його міг розвіяти найслабший подув вітру. Ще дужче дівчина боялася того, що чекало попереду. Мучило бажання поговорити, з ким завгодно, ось тільки не про те, що в її голові – із цим, схоже, уже все визначено, – а про те, що буде далі. Чим усе закінчиться? Чи це взагалі лікується? Її запроторять у дурку або лікуватимуть амбулаторно? Колотимуть якісь препарати? І якщо так, то які? Рута потребувала не так підтримки, як кого-небудь, хто пояснив би, до чого їй слід готуватися.

Але хто? Інді не хоче її бачити. Батько здебільшого мовчить і уникає навіть дивитися на неї. Мати…

Напевно, чверть години після повернення Аміна проплакала, зачинившись у ванній. Заспокоївшись, вона прийшла до Рути, міцно обійняла її й узялася переконувати, що дівчині слід звернутися до невролога. Рута кивала, мовчки з усім погоджуючись. Упродовж дня Аміна ще кілька разів заглядала до доньки, але зав’язати змістовну розмову так і не змогла. Дівчина наглухо забарикадувалась і відповідала скупими кивками та помахами голови. Зрештою мати відступилася, залишивши її наодинці із собою та порожнечею.

Того дня Рута зрозуміла, як почувався її батько після загибелі Дем’яна: світ стає маленьким і тісним, коли тобі нема куди податися. Вона також вирішила, що наступного ранку спробує ще раз зателефонувати Тимофієві. Навряд чи він її слухатиме, але спробувати варто: вона має розповісти йому все, нічого не приховуючи, й розпитати, на що їй сподіватися.

Аби відволіктися, дівчина навіть дістала чистий аркуш і почала планувати ймовірну розмову. Вона знала, що в тому разі, коли анестезіолог таки погодиться, часу буде обмаль, і вирішила підготуватися. Спогади були хисткими та плутаними, те, що ще кілька годин тому вона вважала непорушною істиною, раптом поставало наче в тумані, та попри все дівчина не опускала рук – відсіювала все, що, на її думку, здавалося зайвим, і старанно занотовувала, що й за чим промовлятиме.

Рута виявилася такою розбурханою та наелектризованою, що навіть після того, як відклала ручку, аж до ранку й на мить не склепила очей. Просто лежала й нерухомим поглядом тупилася в стелю, на якій повільно блякли відблиски вуличних ліхтарів.

60

Невдовзі по дев’ятій ранку Рута надіслала Русецькому текстове повідомлення:

09:18

Привіт. Це Рута Статник. Припускаю, ти не хочеш мене бачити, але я мушу з кимось поговорити.

Вона не встигла відвести палець від екрана, як телефон ожив. Рута впізнала номер – телефонував Русецький – і, підібравшись, натиснула «Відповісти».

– Алло.

– Привіт, – мовила дівчина.

Кілька секунд хлопець не розтуляв рота, потім усе ж запитав:

– Що знову?

Прозвучало не дуже, але, блін, на що вона сподівалася? Після такого шоу перед «Златою Плазою» добре вже, що просто відповів. Рута, повільно видихнувши, притлумила бажання бовкнути щось уїдливе.

– Окей, – протягнула вона. – Для початку – я не божевільна.

– Я не кажу, що ти божевільна.

– А я кажу, що зі мною відбуваються певні речі, в які мені дуже важко повірити, і я навіть не уявляю, як мені про них розповісти, щоб ти у них повірив, проте я не божевільна, бо усвідомлюю, що так не повинно бути, що ці речі випадають із… із… – Слова вичерпалися, раптово розлетілися в різні боки, наче зграя наляканих пострілом птахів.

Тимофій німував секунд п’ять, а потім уточнив:

– Що за речі?

Усвідомлюючи абсолютну неможливість втиснути відповідь в одне речення, дівчина збентежено замовкла.

– Я ж не ідіот, – сповненим ледь помітного докору голосом заговорив хлопець, – я чув твої слова. Ти вважала, що той чоловік, твій учитель, має бути мертвим. Типу, його вбили чи щось таке. Та це не так. Ти ж сама розумієш це.

– Це складно пояснити, – Рута взялася розпачливо терти шрам над бровою, – надто довго.

– Руто, – він гмикнув, радше стомлено, ніж презирливо, – я вже це чув.

– Знаю. Знаю! Але я не в усьому зізналася минулого разу. Не наважилася. Повір: це справді надзвичайно складно, – голос бринів напруженням, слова аж порипували. – Мені треба з кимось поговорити, інакше я… я не знаю. Мені дуже страшно. Я просто не знаю, на що очікувати.

– Тобі треба до фахівця, але… – Тимофій зітхнув, Рута затамувала подих, – гаразд, я готовий тебе вислухати. Готовий іще раз зустрітися. Тільки мусиш