Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— У нашому будинку?... — очі Людмили розширилися.

— Так. Це ж недовго, ви ж розумієте про що я. Якщо є бажання, то можливості знаходяться, самі, — Жанна взяла ще одне тістечко і відкусила від нього шматочок.

— Ми маємо утримуватися від блуду, — сказала Людмила, — бо це — гидота перед очима Бога...

— Ваше право, — погоджуючись, кивнула Жанна.— Утримуйтесь. Ви б так не непокоїлися, якби Артур запросив Злату вийти поговорити, правда ж? А коли до нього на квартиру — то прямо “шкАндАлЬ”. Смішно… — Жанна сіла за стіл і взяла шматок апельсина з тарілки фруктової нарізки. — Ви ж дорослі люди, а поводитесь, як наївні маленькі діти. Може дасте Артуру і Златі самим вирішувати: що, як і коли їм робити? Принаймні, він вже досить дорослий хлопчик, розуміє свої вчинки і їхні наслідки. Ви так не вважаєте?

Людмила була спантеличена такими словами своєї нахабної гості й поглянула на Злату. Дівчина стояла біля дверей, червона як рак, обхопивши себе руками. Там її залишив Артур, пішовши за батьком. Злата була ладна провалитися під землю з сорому. Вона кусала губи й тихенько сопіла, не кажучи ні слова і дивлячись собі під ноги.

Артур стрімко зайшов на кухню, швидким поглядом обвів усіх присутніх, зупинивши його на Златі, взяв її за руку і, звернувшись до руденької, сказав:

— Жанно, нам пора, — коли дівчина піднялась і підійшла до нього, він звернувся до господині. — Людмило, ми зараз їдемо, поговоримо завтра вранці.

— До-о-обре-е-е… — повільно вимовила вона, проводжаючи його з дівчатами здивованим поглядом.

Невдовзі на кухню зайшов Олексій. Він був засмучений. Людмила розуміла, що щойно в кабінеті у нього була важка словесна битва з сином, і останній переміг. Сперечатися з Артуром було досить важкою справою, він умів загнати свого опонента в глухий кут парою фраз. Вона дуже хотіла почути, що ким було сказано, але вирішила трохи зачекати й запропонувала чоловікові чай.

Все одно він потім їй розповість про все, що відбулось у кабінеті.