Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

- Ці півроку пролетять так швидко, що ти навіть не помітиш. Ти ні в чому не потребуватимеш, я про все подбаю. Зосередься на навчанні та не думай ні про що.

- Я просто хочу бути з тобою, Даміре, - вимовляю крізь сльози.

- Я нікуди не подінуся, кошеня. Завжди буду поряд. А тепер віддай мені сміттєвий пакет і біжи до батька, добре?

- Не хочу тебе відпускати, хочу, щоб ти залишився.

– Я завтра приїду.

- Обіцяєш?

- Так, кошеня. Біжи, поки відпускаю.

Я неохоче відсторонююся від чоловіка, киваю йому на прощання і підіймаюся на свій поверх. Тихенько прослизаю в квартиру, роблю кілька глибоких вдихів, набираючись сміливості подивитися в очі батькові.

Батько стоїть біля вікна до мене спиною. Вся його поза висловлює напругу. Він невдоволений, а я ще навіть нічого не сказала.

- Тату, - прочищаючи горло, вимовляю я. Стою в дверях, намагаюся сформувати в голові зв'язні речення.

Батько повертається до мене, дивиться на мене невдоволено.

Я проходжу на кухню, сідаю за стіл, складаю руки в замок, на батька не дивлюся.

— Я мушу зізнатися тобі в дечому, тільки мамі не кажи, їй нервувати не можна.

— Сподіваюся, зізнаватися ти зібралася мені не в зальоті?

Я різко піднімаю на батька ошелешений погляд.

- Ти що? Який ще заліт? Ти взагалі знаєш, на кого я навчаюся? Моя професія передбачає ідеальні знання про методи контрацепції, – нервово сміюся я.

- Тоді що? - Він буравить мене важким поглядом, я ніяк не зберуся з духом.

— Розмова зараз про Даміра піде? Якщо так, то тобі краще й далі мовчати.

- Ну, і про нього теж. Але ти все не так зрозумів, - виправдовуюся я, хоч насправді все він правильно зрозумів. - Мене відрахували з університету, тату.

Нарешті вимовляю вголос те, що так боялася сказати.

- Що? А ну повтори, дочко, - я впізнаю цей погляд і тон його голосу, мені точно кінець. Перш ніж батько закотить скандал і почне розмови про мою безвідповідальність, я коротко переказую історію про конфлікт з Мироном.

— Дамір допоміг мені, тату. Я боялася вам говорити про це, знала, що ти захочеш відправити мене до юрки. Він… він допоміг із відновленням. Тільки мені семестр доведеться відучитися в іншому університеті, але я нікуди не буду їхати. Пропущу рік і заново той самий семестр почну. Це навіть на краще, не побачусь з тим дурнем.

— Навіщо ти турбуєш чужу людину, Авроро? Ти до мене мала з цим прийти!

- Так вийшло, - винувато опускаю погляд, стираю пальцями сльози з очей. - Він запитав мене чому я така сумна дорогою до міста, між нами зав'язалася розмова і він запропонував допомогу. Він спонсорує якийсь фонд у нашому університеті, так що йому не важко було вирішити мою проблему. Подробиць я не знаю, бо якраз прийшов ти і ми з ним не договорили, - я потопаю в брехні ще більше і мені дуже соромно перед батьком. Але прямо сказати про відносини з Даміром не можу. До того ж, сам чоловік теж не оцінить такого одкровення з батьком.

— Я подзвоню йому і поговорю про все сам. Заодно спитаю що ми будемо йому винні, - після довгої паузи вимовляє батько і я трохи розслабляюся. - Надалі, будь ласка, зі своїми проблемами приходь до мене, а не до чужих людей. Я вважав, що в нас довірчі стосунки.

- Мені просто було соромно. А ще я не хотіла вам з мамою псувати настрій. Адже ви такі щасливі, що дитинку чекаєте.

— Наявність другої дитини, Авроро, не робить тебе менше нашою дочкою. Я хочу, щоб ти знала, що ми з мамою тебе завжди зрозуміємо і підтримаємо, тому не потрібно від нас нічого приховувати, добре?

Я вже вся потопаю у сльозах, які не зупинити. Батько обіймає мене, заспокоюючи.

— Лягай спати, Авроро, вже пізно.

- А ти?

— А я в готелі переночую, адже в тебе ще немає дивана. Мені потрібно ще про зустріч на завтра домовиться. Зустрінемось завтра за обідом, добре?

Я киваю. Так навіть краще. Зможу вдосталь наревітися, не викликаючи підозр.

Я провожу батька і залізаю під ковдру, впевнена в тому, що нікуди не поїду. Тато теж навряд чи на таке погодиться.

Але як я помилялася!

Не знаю про що вони там із Даміром розмовляли, але вже наступного дня батько заявляє, щоб я пакувала речі. З переїздом допоможе Дамір, що ще дивніше. Як батько погодився на таке?

І його рішення навіть не обговорюється.

Моя думка нікого не цікавить.

І ось за три дні я в машині з Даміром їду в інше місто. Ми мовчимо. Я ображена і не приховую цього. Він впевнено веде автомобіль, час від часу поглядаючи в мій бік. Гонить трасою, але я не звертаю уваги на швидкість. Реву всю дорогу, відвернувшись до вікна, не можу заспокоїтися.

- Ось цей будинок твій, до центру десять хвилин. Я проплатив наперед оренду, - Дамір паркується біля будинку пізно ввечері. Я вимотана, нічого вже не хочу.