Читати книгу - "Інститут"

Я подзвоню, подумала вона. Можливо, вони схвалять моє прогресивне мислення й привітають цю ініціативу. Можливо, вирішать, що я тіні своєї жахаюсь і що настав час підшукати заміну. У будь-якому разі це треба зробити. Обов’язок кличе, і треба було це зробити ще раніше.

— Але не сьогодні, — пробурмотіла вона.

Ні, не сьогодні, коли ще треба позбутись Альворсон. Може, й не завтра чи навіть не цього тижня. Вона роздумувала над зовсім не дрібницею. Слід буде робити нотатки, щоб, коли вона таки потелефонує, бути настільки коректною, наскільки можливо. Якщо вона дійсно планує скористатися Нульовим, необхідно бути готовою відповідати стисло, коли чутиме голос чоловіка на іншому кінці дроту: «Алло, міфіф Фікфбі, флухаю ваф?»

Це не прокрастинація, повторювала вона про себе. Зовсім ні. І я зовсім не хочу, щоб у когось з’явилися проб­леми, але…

М’яко озвався інтерком:

— Тут Зік, місіс Сіґсбі. На третій лінії.

Місіс Сіґсбі підняла слухавку:

— Маєш щось для мене, Йонідісе?

— Повна присутність, — прозвітував він. — Двадцять вісім локаційних міток у Задній половині. У Передній половині двоє малих у кімнаті відпочинку, шестеро на майданчику, п’ятеро у своїх кімнатах.

— Дуже добре. Дякую.

— Немає за що, мем.

Коли місіс Сіґсбі підвелася, то почувалася трохи краще, хоча не могла чітко пояснити чому. Звісно, всі пожильці на місці. Що вона собі думала — ніби хтось із них у «Диснейворлд» подався?

Тим часом треба братися до наступної справи.

6

Коли всі пожильці пішли на ланч, санітар Фред покотив візок, позичений із кухні буфету, до дверей кімнати, де Морін Альворсон покінчила з життям. Фред і Стекгаус загорнули тіло в шмат зеленого брезенту й швидким кроком покотили по коридору. З дальнього кінця доносилися звуки, ніби від тварин під час годівлі, але тут було порожньо, хоча хтось і залишив плюшевого ведмедика на підлозі перед ліфтом. Він втупився у стелю ґудзиковими очима. Фред роздратовано копнув іграшку.

Стекгаус докірливо зиркнув на нього.

— До нещастя, мужик. Це ж якась дитина ним душу відводить.

— Мені однаково, — відповів Фред. — Порозкидають вічно свою херню всюди, а нам збирати.

Коли відчинилися двері ліфта, Фред потягнув візок усередину. Стекгаус відштовхнув його, і то досить різко.

— Твоя допомога надалі зайва. Підніми того ведмедика й поклади в кімнаті для відпочинку чи в буфеті, де дитина зможе його знайти, коли повернеться. А тоді нарешті попротирай ті довбані камери. — Він указав на об’єктив однієї з камер над головою, закотив візок у ліфт і підніс картку до зчитувача.

Фред Кларк дочекався, доки двері ліфта зачиняться, й лише тоді показав Стекгаусу середній палець. Але накази є накази, і камери він таки протре. Коли-небудь.

7

Місіс Сіґсбі очікувала Стекгауса на поверсі «F». Тут було прохолодно, вона накинула кофту на піджак. Кивнула йому. Стекгаус кивнув у відповідь і покотив візок у тунель між Передньою і Задньою половинами. Тунель був уособленням практичності: бетонна підлога, вигнуті стіни в кахлях, флуо­ресцентні лампи на стелі. Кілька з них блимали, від чого в тунелі віяло фільмами жахів, а деякі зовсім не світили. Хтось наклеїв на стіні наліпку «Нью-Інґленд Петріотс»[79].

Знову безтурботність, подумала вона. Знову інерція.

На дверях у кінці коридору, за якими починалася Зад­ня половина, була табличка «ЛИШЕ ДЛЯ ДОПУЩЕНОГО ПЕРСОНАЛУ». Місіс Сіґсбі скористалася своєю карткою й прочинила їх. За дверима з’явився ще один вестибюль із ліфтом. Коротка мандрівка вгору привела їх до вже менш практичного вестибюлю, ніж службовий тунель до Задньої половини. Гекль — справжнє ім’я Еверетт Галлас — очікував на них. На ньому висіла широченна усмішка, а ще він постійно торкався кутика рота. Місіс Сіґсбі це нагадало, як малий Діксон постійно смикав себе за ніс. Але Діксон — мала дитина, а Галласу вже за п’ятдесят. Робота в Задній половині потребує жертв, так само як і робота в середовищі, забрудненому радіацією.

— Привіт, місіс Сіґсбі! Привіт, директоре служби безпеки Стекгаусе! Як приємно вас бачити! Нам варто збиратися частіше! Правда, шкодую, що збираємося ми сьогодні саме за таких обставин! — Він зігнувся і погладив брезент, у якому лежала загорнута Морін Альворсон. Тоді торкнувся кутика рота, ніби там заховалася болячка, яку бачив і відчував лише він. — У розповні віку, й так далі, й так далі.

— Треба з цим швидше розібратися, — поквапив його Стекгаус.

Тобто, подумала місіс Сіґсбі, нам треба забиратися звідси. Вона, звісно, погоджувалася. Саме тут робиться реальна робота, а лікар Гекль і лікарка Джекль (справжнє ім’я Джоан Джеймс) — герої у своєму подвижництві, але від цього бути тут зовсім не легше. Вона відчувала атмо­сферу місця. Це ніби перебувати в електричному полі низької потужності.

— Так, безумовно, треба, робота кипить, шестерні крутяться, велика риба їсть малу, я знаю, аякже, ходімо, сюди.

З кімнати відпочинку, де стояли огидні крісла, не менш огидний диван і древній телевізор, вони ввійшли в коридор, устелений грубим синім килимом, — у Задній половині діти іноді падають і вдаряються своїми дорогоцінними голівоньками. Коліщатка візка залишали сліди у ворсі. Коридор скидався на такий же на житловому поверсі Задньої половини, окрім того, що тут усі двері були замкнені. За одними місіс Сіґсбі чула удари і приглушені крики: «Випустіть мене!» та «Дайте мені хоч блядський аспірин!»

— Айріс Стенгоуп, — сказав Гекль. — На жаль, їй сьогодні не дуже. З іншого боку, кілька останніх новоприбулих тримаються напрочуд добре. У нас сьогодні кіновечір, знаєте. А завтра феєрверки. — Він хихотнув і торкнувся кутика рота, нагадавши місіс Сіґсбі — якимсь гротескним чином — Ширлі Темпл[80].

Вона погладила волосся, перевіряючи, чи нічого не стирчить. Звісно, не стирчить. Те, що вона відчувала, — низьке гудіння на відкритій шкірі, ніби очні яблука вібрують у черепі, — це не електрика.

Вони пройшли повз кінозал, де було близько десятка плюшевих сидінь. У передньому ряду сиділи Каліша Бенсон, Нік Вілгольм і Джордж Айлс. На них були червоні й сині майки. Мала Бенсон смоктала цукеркову сигарету; Вілгольм курив справжню, повітря навколо звивалося сірим димом. Айлс м’яко погладжував скроні. Бенсон і Айлс обернулися в їхній бік, коли вони проходили повз, котячи перед собою вкритий брезентом тягар. Вілгольм просто не відривав очей від порожнього екрана. Цей стейк уже добряче висмажили, вдоволено відзначила місіс Сіґсбі.

Тутешній буфет ішов за кінозалом, з іншого боку коридору. Цей був набагато менший, ніж у Передній половині. Тут завжди було більше дітей, але що більше часу вони проводили тут, то менше їли. Місіс Сіґсбі припустила, що якийсь філолог назвав би це іронією. Наразі в буфеті було трійко дітей, двоє сьорбали щось схоже на вівсянку, третя — дівчинка років дванадцяти — просто сиділа перед повною тарілкою. Проте побачивши, як вони проходять повз неї з візком, вона просяяла.

— Привіт! Що там у вас? Труп? Труп, правда? Морріс її звали? Смішне ім’я для дівчини. Може,